Слава ЗСУ!

«Гаразд»,—відповів на те Ерагон і звернувся до Мертага: — Виходить, я твій боржник? Ти врятував мені життя... ,

493

— Я не міг вчинити інакше,— відповів той.—

Адже ми мандруємо разом... От тільки як бути

тепер? Розумієш, докупи зібралося кілька осіб,

на яких полює імперія.

Хлопець кивнув на знак згоди й знову спитав:

— А як ти пробрався до в'язниці? /

— Дав хабара й проліз ринвою на кухню,— посміхнувся Мертаг.— Але в мене нічого б не вийшло, якби не Сапфіра. Тільки завдяки їй ми залишились живі.

Ерагон ніжно погладив лускату шкіру дракона, а той задоволено завуркотів.

— Треба зробити їй постіль,— звівшись па но

ги, згадав юнак про ельфійку.

Коли вони перекладали дівчину, рукав її вбрання раптом задерся і оголив порізану та вкриту синцями руку. Далі було ще жахливіше. Виявилось, ідо все тіло ельфійки пошматоване батогами й тавроване розпеченим залізом. Бідолашну довго й нещадно катували! Заскреготавши зубами, Ерагон подумки заприсягнувся вбити того, хто це зробив. Краєм ока він помітив, що на плечі в ельфійки витатуйовано такий самий символ, що й на Бромовому персні.

— Ти можеш загоїти її рани? — спитав Мертаг.

— Я не впевнений,— відповів юнак.— Рани жахливі, до того ж їх так багато...

— Ерагоне! — раптом гукнула до нього Сапфіра.— Це ж ельфійка! Вона не повинна померти!

494

І ти єдиний, хто може її зараз урятувати. Я поділюся з тобою своєю магічною силою.

— Авжеж,— погодився Ерагон, поглядаючи на дівчину. Він зняв рукавички й сказав Мертагові: — Це триватиме досить довго. Ти зможеш приготувати попоїсти? А ще прокип'ятити ганчір'я для перев'язки... Я сумніваюсь, що мені вдасться загоїти всі рани.

— Дим від багаття можуть легко помітити,— нагадав Мертаг.— Тож доведеться їсти холодне й скористатися простим ганчір'ям.

Засмучений Ерагон із розумінням кивнув. Коли він схилився над ельфійкою, Сапфіра вмостилася поруч, слідкуючи за кожним його рухом. Зітхнувши, юнак закликав усю свою магічну силу.

Промовляючи прадавні закляття, він повільно загоїв ті рани, які не були надто важкими. Юнак дивувався, як ця дівчина взагалі вижила: її катували безжалісно й завзято. Оглядаючи змучене тіло, Ерагон не міг не помітити його краси. Отож він час від часу ніяковів, знаючи, як Сапфіра може відреагувати на його захват.

Він лікував дівчину до самого світанку, роблячи невеличкі перерви, аби ковтнути води чи перекусити. Дракон був поряд, допомагаючи своєю енергією. Нарешті, коли зійшло сонне, Ерагон застогнав і упав на землю. Його руки тремтіли, а в очах пекло, ніби хтось невідомий

495

позасипав їх піском. Сяктак доповзши до торб, хлопець жадібно ковтнув вина.

— Усе? — спитав Мертаг.— Вона виживе?

— Так, усе,— ледь повертаючи язиком, прохрипів юнак.— А от чи виживе... Навіть ельфи не годні витримати таких катувань... Я не знаю... Мабуть, нам краще їхати звідси.

— Тобі треба хоч трохи відпочити,— запере і чив Мертаг.

— Я можу спати й у сідлі,—наполягав Ерагон.— До того ж, переслідувачі не стануть чекати.

— Ну ідо ж, годі я поведу твого коня, доки ти спатимеш,— неохоче погодився Мертаг.

Вони пересідлали коней і, всадовивши ельфійку на дракона, залишили табір. їдучи, Ерагон намагався трохи попбїсти, аби відновити сили, але швидко втомився й заснув.

пкшна вши

Д

андрівники весь час об'їздили ті місця, де на них чатували королівські воїни. Надвечір вони вирішили отаборитись неподалік шляху. — Як вона? — спитав Ерагон, знімаючи з дракона непритомне тіло ельфійки.

— Так собі,— відповів той.— Поворухнулася

кілька разів, і все.

Невдовзі вони зготували такусяку вечерю, а коли попоїли, Мертаг раптом сумно зітхнув і сказав:

— Ми не зможемо втекти від переслідувачів, рухаючись так повільно. За кілька днів вони нас неодмінно наздоженуть.

— І що ж ти пропонуєш? — в'їдливо спитав Ерагон.— Полетіти удвох на Сапфірі? А як же тоді ельфійка?

— Як ти вирішиш, так і буде,— спокійно відповів юнак.— Я не покину тебе.

;:■ , 497 , .'

— Не ображайся,— буркнув Ерагон.— Я за

вдячую тобі життям і свободою. Тому не залишу

напризволяще. Добра була б подяка!

Мертаг сумно схилив голову.

— Твої слова вселяють віру,— сказав він,— але не вирішують справи.

— А що вирішує? — знову почав дратуватися Ерагон.— Гадаєш, я не хочу, щоб ельфійка підказала, де ховається її народ? Тоді б ми могли приєднатися до них...

— Вибач, але вона витримала всі катування зовсім не задля того, щоб розказувати нам про таке,— скривився Мертаг.— А крім того, з якого це дива ельфи стануть нас рятувати? Вершники, з якими вони свого часу мали спра; ву, приходили від Галбаторікса — і в ельфів залишилися не надто приємні спогади про них. Тим паче я ніякий не Вершник! Ніні, вони просто проженуть нас...