Слава ЗСУ!

Десь за годину повернулась задоволена Сапфіра, тож юнаки вирішили відпочити біля придорожнього ставка й напоїти коней. Виснажений Ерагон уже хотів був присісти на березі,

.: : г 529 ■>

як раїттом почув підозрілий шурхіт. Мертаг із мечем напоготові стояв поруч, показуючи рукою на сусідній пагорб, де було видно вершника й загін воїнів.

— Може, це вардени? — тихо спитав Мертаг.

Ерагон непомітно напнув тятиву:

— Мені здавалося, що до них іще досить далеко. Хіба що це їхній патруль... У будьякому разі слід ушиватися звідси.

— Не вийде,— похитав головою приятель.— Коні стомилися, і нас миттю наздоженуть. Краще поклич Сапфіру

Ерагон так і зробив. Дракон відповів, що вже зовсім недалеко, а воїни продовжували незворушно спостерігати за прибульцями з вершини пагорба.

— Я можу налякати їх магією,— сказав Ерагон. А там, дивись, з'явиться й Сапфіра... Може, хоч так нам пощастить уникнути сутички?

— Навряд чи,— зітхнув Мертаг.— Скоріше за все, доведеться вбити кількох, щоб решта зрозуміли, з ким мають справу.

Тим часом вершник показав рукою в напрямку прибульців, і воїни з галасом кинулися вперед. Розмахуючи бойовим молотом, ватажок посунув слідом за ними. Ерагон хотів був відкинути їх магічною силою, але чомусь передумав. А раптом вони не мають на думці нічого злого?

530

Коли друзів оточила юрба воїнів, набундючений ватажок, оглянувши чужинців, задоволено сказав:

— Гм, а ці куди кращі за тих покидьків, що трапляються нам останнім часом. Принаймні виглядають дужими! Хазяїн буде задоволений. А от зброю, любі мої, доведеться опустити!

— Чого тобі треба? — спитав Ерагон.— Ми вільні мандрівники, і ти не маєш права нас зупиняти...

— Помиляєшся, юначе! — розреготався ватажок.— Тут я маю необмежені права, а ось раби на зразок тебе повинні мені підкорятися.

«Раби!» — иодумки вигукнув Ерагон. Він згадав аукціон у ДрасЛеоиі й усе зрозумів. У юнаковій душі почав закипати гнів, і він глянув на цих людей з неприхованою відразою.

— Киньте мечі! — зловивши його погляд, су

воро гаркнув чолов'яга.

Работорговці підійшли ближче, звужуючи коло. Ерагон уже хотів був вихопити зброю, аж раптом позаду пролунав здивований вигук;

— Торкенбранде, поглянь, та це ж ельфійка!

Один із воїнів стягнув з Арії ковдру й захоп

лено розглядав непритомну дівчину.

— Це ж уявіть, скільки вона коштуватиме! — тихо присвиснув хтось.— Мабуть, за неї можна взяти чималі грошики...

— Чималі?! — вигукнув здоровань Торкенбранд.— Та ж імперія Відвалить за неї купу золота!

531

І торговців опанувала шалена радість. Вони ляскали одне одного по сіпші, пританцьовували. Утім, це тривало недовго, бо за якусь мить згори на них упав розлючений дракон. Скориставшись із паніки, друзі розштовхали найближчих воїнів, вирвались із оточення й кинулися до коней. За мить Ерагон скинув руку, й на торговців полетіла блискавка, вдарившись об землю й розсипавшись снопом гарячих бризок.

— Бережіться! — гукнув юнак до нажаханої

юрби, витягаючи меча.—Я вершник! Якщо вам

дороге життя, забирайтеся геть!

Перелякані торговці, щомиті зиркаючи на дракона, безладно дременули, забувши про свого ватажка. У тисняві хтось ненавмисне грюкнув його списом по голові, і він, немов сніп, упав на землю.

Коли підлеглі зникли, Торкенбранд, захрипівши, спробував звестися на ноги. Мертаг повільно наблизився до нього з мечем у руці й замахнувся...

— Ні! —скрикнув Ерагон, та було вже пізно,

Торкенбранд упав на змлю, а його відрубана

голова покотилась під ноги переможцю. Витягнувши шию, Сапфіра зацікавлено за нею стежила.

— Чи ти здурів! — у розпачі закричав Ерагон, кидаючись до Мертага.

— Не розумію, чого ти так побиваєшся,— спокійно озвався той, витираючи меч об мертве тіло.

г 532 >

— Побиваюсь?! — вибухнув гнівом юнак.— Нічого я не побиваюсь! Але чи не краще було б залишити цього борова й спокійно рушити собі далі? На біса ти відтяв йому голову?

— Залишати його живим надто небезпечно,— незворушно мовив Мертаг.— Він міг розповісти ургалам про ельфійку. Щоправда, ті покидьки теж можуть...

— Так, але навіщо ж убивати беззахисну людину? — ніяк не міг збагнути Ерагон.

— Я просто намагаюся вижити,— так само спокійно відповів Мертаг.— Власне життя важить для мене куди більше, ніж життя якогось там чужинця.

— Але ж це божевілля! Убивати людину без жодної на те потреби — це божевілля! Невже ти не розумієш? —не вгавав Ерагон.—Де твоє співчуття?

— Співчуття? — перепитав Мертаг.—Про що ти говориш? Яке співчуття може бути до ворогів?