Слава ЗСУ!

■— Але ж так можна виправдати будьяку жорстокість! — стояв на своєму Ерагон, ховаючи меч у піхви.

— Гадаєш, мені це подобається? — різко спи

тав юнак.— Та моє життя від самого дитинства

пішло шкереберть! Засинаючи, я не знаю, чи

побачу світанок! Якби ти жив так, як я, то не ва

гався б жодної секунди!

533

— І всетаки це неправильно,— сказав Ерагон,

прив'язуючи ельфіику до Сапфіри.— Рушаймо!

Решту шляху до Беорських гір друзі їхали мовчки. І тільки під час наступної зупинки Ерагон сказав супутникові, що цієї ночі стоятиме на варті перший. Той нічого не відповів, а просто ліг і закутався в ковдру.

— Може, поговоримо? — тихо озвався до Ерагона дракон.

— Не зараз,— сказав юнак.— Мені треба побути на самоті. Здається, я геть заплутався.

— Усе одно я тебе люблю! — замуркотіла Сапфіра, вкладаючись біля свого господаря.

і

У

втєчя тггют

ранці Сапфіра знялася в повітря разом з Ерагоном та ельфійкою. Мертаг самотньо їхав на Кадоці десь далеко внизу.

Про що ти думаєш? — нарешті озвався дракон до юнака.

— Про те, що вчора сталося вбивство,— відповів той, задивившись на величний гірський пейзаж.— Інших слів я не знаходжу.

— Помоєму, він просто погарячкував,— обережно сказала Сапфіра,— Хоча ті люди й справді заслуговували на покарання.

— Звісно,— погодився Ерагон.— Але Торкенбранд був без зброї й не міг ані захищатись, ані втекти. Мертаг не залишив йому жодного шансу, не запропонував битись...

— Якби він бився з Мертагом, наслідок був би той самий,— посміхнувся дракон.— Чи ти гадаєш, що так було б 'правильніше?

535

— Я не знаю, як треба було зробити! — вигукнув у відчаї парубок.— Здається, тут узагалі немає правильної відповіді!

— На деякі питання,—лагідно сказала Сапфіра,— справді не існує відповідей. Тому ліпше не картати Мертага, бо він не бажав нам зла. А зараз поглянь, як він там...

Роздратований Ерагон крутнувся в сідлі й подивився вниз. Його друг повільно просувався шляхом, а позаду нього... Иа місці їхнього табору вже нишпорили ургали!

— Може, вони нас не помітили? — обережно спитала Сапфіра, перехопивши погляд юнака й поволі спускаючись до шляху, аби попередити Мертага.

— І що тепер? — сухо спитав той, коли Ерагон розповів йому про ургалів.

— Треба мчати ще швидше,— сказав вершник.— Якщо до завтра ми не знайдемо варденів, то нас неодмінно схоплять ургали, а дівчина помре.

— Ще швидше? — гірко посміхнувся Мертаг.— Як ти собі це уявляєш? Ми вже кілька днів майже не спимо й не їмо! Ми замучили коней! Іще один день таких перегонів усіх нас просто вб'є...

— Нехай навіть так,— знизав плечима Ерагон.— Але в нас немає вибору.

— Зрештою, я міг би залишити вас,— глянув на нього Мертаг.— Тоді ургали розділяться, і у вас із Сапфірою буде більше шансів дістатися до зарденів.дг ^г ,ш**кі\

536

— Ніні, це самогубство,— заперечив Ерагон.— Вони заженуть тебе, як оленя. Ліпше тікаймо разом до варденів!

— Гаразд,— погодився Мертаг.— Але я все одно покину вас після того, як ви з ними зустрінетесь. А потім подамся до Сурди.

— То ти залишаєшся з нами?

— Принаймні до зустрічі з варденами,— відповів Мертаг.

І втікачі з новою силою кинулись до рятівних гір. Вони по черзі спали верхи, доки один із них вів коня свого попутника. Та все було марно — ургали невблаганно наближалися. І всетаки Ерагон вірив у те, що план ельфійки допоможе їм дістатися до варденів раніше, ніж їх схоплять. І ось уранці наступного дня мандрівники помітили, що їхні переслідувачі зникли, залишившись далекодалеко позаду.

— Здається, скоро будемо на місці,— позіхнув Ерагон.—Якщо до обіду ми не зустрінемо варденів, то далі я полечу з ельфійкою на Сапфірі, а тобі доведеться їхати самому, взявши коней.

— Поглянь краще он туди,— показав рукою Мертаг.

З високого пагорба, на який вони виїхали, було видно швидку річку, що оминала рівнину. «Це Беартус!» — здогадався Ерагон і полегшено зітхнув. Тепер уже скоро... Але цієї миті він помітив і переслідувачів, які були всього за кілька миль.

; г 537 ■>

— Якби ж то нам пощастило прослизнути непоміченими, збивши ургалів зі сліду— пробурчав юнак.

— Згадай, скільки разів ми вже намагалися це зробити,— важко зітхнув його приятель.— Але вони завжди нас знаходили.

За якийсь час мандрівники в'їхали в ліс. Старезні дерева з потрісканими стовбурами, бугристим корінням і розлогими кронами оточили їх суцільною стіною. Велетенські шишки завбільшки з кінську голову вкривали всю землю, то тут то там вуркотіли білки, а з глибочезних дупел на мандрівників зиркали чиїсь очі. Вузлувате гілля, здавалося, не хотіло пускати їх углиб цього чарівного царства. У повітрі витала якась таємнича ворожість. "