Слава ЗСУ!

Етюд у ясно-червоних кольорах

Дойл Артур Конан

Переклад з англійської Миколи Дмитренка

ЧАСТИНА ПЕРША,

яка є передруком спогадів Джона Г. Вотсона, доктора медицини, відставного офіцера військово-медичної служби

Розділ 1

МІСТЕР ШЕРЛОК ХОЛМС

1878 року я закінчив Лондонський університет, одержав ступінь доктора медицини й відразу ж подався в Нетлі, щоб пройти курс підготовки, передбачений для військових хірургів. Після завершення навчання мене належним чином було призначено в П'ятий Нортумберлендський стрілецький полк на посаду асистента хірурга. У той час цей полк стояв у Індії, і перш ніж я встиг приєднатись до нього, спалахнула друга війна з Афганістаном. Висадившись у Бомбеї, я дізнався, що мій корпус перейшов перевал і просунувся далеко в глиб ворожої країни. Незважаючи на це, я разом з багатьма іншими офіцерами, які опинились у такому самому становищі, подався слідом за корпусом і наздогнав його без пригод у Кандагарі, де знайшов свій полк і відразу ж узявся до виконання нових обов'язків. Багато хто за цю кампанію одержав нагороди й був підвищений по службі, а мені вона не дала нічого, крім невдач та нещасть. Мене було переведено з моєї бригади в Беркшірський полк, з яким я взяв участь у фатальній битві під Майвандом. Там куля з довгого афганського мушкета влучила мені в плече, роздробила кістку і зачепила підключичну артерію. Я, безперечно, потрапив би до рук неймовірно жорстоких газі1, якби не відданість і хоробрість, що їх виявив Мюррей, мій ординарець; він перекинув мене через спину в'ючної конячини і благополучно доставив у розташування англійських військ.

Змученого болем, знесиленого тривалими злигоднями, яких довелося зазнати, мене було відправлено разом з великим обозом інших поранених страждальців до головного госпіталю в Пешаварі. Там я почав одужувати і вже зміцнів, що міг пересуватися по палаті й навіть виходити на терасу погрітися трохи на сонці, коли раптом мене поклав у ліжко черевний тиф, це прокляття наших індійських володінь. Протягом кількох місяців моє становище було майже безнадійним, і коли я нарешті прийшов до пам'яті і почав знову одужувати, то був такий кволий і виснажений, що медична комісія вирішила, не гаючи жодного дня, відправити мене назад в Англію. Тому мене посадили на військовий транспорт «Оронтес», і через місяць я висадився на пристані в Плімуті з безнадійно зруйнованим здоров'ям, але з дозволом від по-батьківськи турботливого уряду спробувати протягом наступних дев'яти місяців відновити його.

В Англії я не мав ні друзів, ні родичів, а тому був вільний як вітер,— точніше, вільний настільки, наскільки дозволяє людині бути вільною доход в одинадцять шилінгів і шість пенсів на день. За таких обставин мене, природно, тягло в Лондон, цю велику помийну яму, яка неминуче вбирає в себе нероб і ледарів з усієї імперії. В Лондоні я зупинився на якийсь час у приватному готелі на Стренді, прирікши себе на незатишне й безглузде існування і витрачаючи гроші, що їх мав, значно вільніше, ніж належало б. Невдовзі стан моїх фінансів зробився надто загрозливий, і я швидко усвідомив, що мушу або покинути столицю й зупинитися десь у селі, або докорінним чином змінити спосіб життя. Вибравши останнє, я почав з того, що вирішив залишити готель і знайти собі яке-небудь менш претензійне і менш дороге місце проживання.

Того самого дня, коли дійшов цього висновку, я стояв у барі «Мірило», і раптом хтось ляснув мене по плечу. Обернувшись, я побачив молодого Стемфорда, який був моїм асистентом у лондонському госпіталі святого Варфоломея. Для самотнього чоловіка вигляд дружнього обличчя у Великій Лондонській пустелі — це справді неабияка приємність. У давні часи Стемфорд ніколи не був мені особливо близьким другом, але тепер я від щирого серця привітався з ним, та й він, у свою чергу, здавалося, був дуже радий бачити мене. Від надміру почуттів я запросив його поснідати зі мною в Холборні, і ми негайно рушити туди в кебі.

— Що з вами трапилося, Вотсоне? — з неприхованим здивуванням спитав він, коли колеса кеба заторохтіли по велелюдних лондонських вулицях. — Ви худий, як тріска, і коричневий, як горіх.

Я коротко оповів йому про свої пригоди, встигнувши, проте, задовольнити його цікавість саме тоді, коли ми дісталися до місця призначення.

— Ну й бідолаха! — поспівчував він, вислухавши розпо-нідь про мої нещастя. — А що ви тепер робите?

— Шукаю квартиру,— відповів я . — Намагаюсь розв'язати проблему щодо того, чи можливо знайти пристойну кімнату за помірковану плату.

— Дивна річ,— зауважив мій співрозмовник,— сьогодні ви другий, від якого я чую ці слова.