Слава ЗСУ!

«Але чому ви терпіли все це? — поцікавився я . — Адже ви могли здихатися своїх пожильців будь-якої хвилини».

Від цього природного запитання місіс Шарпантьє знітилась і почервоніла.

«Боже, як мені хотілося відмовити їм того ж дня, коли вони приїхали,— сказала вона. — Але спокуса була надто велика. Вони платили по фунту в день кожний — чотирнадцять фунтів на тиждень, і це під час мертвого сезону. Я вдова, а мій син, який служить на флоті, обходиться мені дуже дорого. Хотілося, як краще. Проте випадок з дочкою — це було вже занадто, і я попросила його вибратися з пансіону. Ось чому він виїхав».

«А що було далі?»

«У мене аж на серці полегшало, коли він поїхав. Мій син зараз дома, він у відпустці, але я нічого цього йому не розповіла, бо стримуватись він не вміє і дуже любить свою сестру. Коли я зачинила за обома пожильцями двері, у мене наче гора з серця звалилася. Та леле! Не минуло й години, як почувся дзвінок, і мені сказали, що містер Дреббер повернувся. Він був дуже збуджений і, очевидно, п'яніший, ніж будь-коли. Він вдерся в кімнату, де я сиділа з дочкою, буркнув щось нерозбірливе про те, ніби спізнився на поїзд. А тоді обернувся до Аліси і ось так просто в моїй присутності запропонував їй тікати з ним. «Ви вже повнолітня,— сказав він,— і немає закону, який би забороняв вам це. Грошей у мене більше ніж досить. Не звертайте уваги на оцю ось стару, їдьмо разом негайно. Ви житимете як принцеса». Бідненька Аліса перелякалась і аж відсахнулась від нього, але він схопив її за руку й почав був тягти до дверей. Я скрикнула, і в цю мить до кімнати ввійшов мій син Артур. Що було далі, не знаю. Я чула лайку й невиразний шум бійки. Я була така налякана, що не наважувалась підвести голову. А коли підвела, то побачила, що Артур стоїть у дверях з палицею в руках і сміється. «Думаю, що цей красунчик більше нас не турбуватиме,— сказав він. — Треба піти за ним подивитися, що він буде робити далі». З цими словами Артур узяв свій капелюх і вийшов на вулицю. А наступного ранку ми почули про загадкову смерть містера Дреббера».

Ці свідчення місіс Шарпантьє вимовлялись з багатьма зітханнями й паузами. Іноді вона говорила так тихо, що я насилу розбирав слова. Проте я застенографував усе, нею сказане, щоб у майбутньому виключити можливість помилки.

— Ну просто дуже цікаво,— сказав Холмс, позіхнувши. — А що було потім?

— Коли місіс Шарпантьє замовкла,— вів далі детектив,— я зрозумів, що вся справа залежить від однієї-єдиної деталі. Дивлячись на неї пильним поглядом,— а цей мій погляд завжди безвідмовно діяв на жінок,— я спитав, о котрій годині повернувся її син.

«Я не знаю»,— відповіла вона.

«Не знаєте?»

«Ні. У нього свій ключ і він відчинив двері сам».

«Після того як ви лягли спати?»

«Так».

«А коли ви лягаєте?»

«Близько одинадцятої».

«Отже, ваш син був відсутній не менше двох годин?»

«Так».

«Можливо, чотири або й п'ять?»

«Можливо».

«Що ж він робив протягом цього часу?»

«Я не знаю»,— відповіла вона і так зблідла, що аж губи в неї побіліли.

Звичайно, після цього подальші розмови були ні до чого. Я довідався, де перебуває лейтенант Шарпантьє, взяв з собою двох полісменів і заарештував його. Коли я поклав руку йому на плече й звелів спокійно йти з нами, він нахабно спитав: «Ви, мабуть, заарештовуєте мене за причетність до вбивства того негідника Дреббера?» А ми нічого йому про вбивство не говорили, тому його слова викликають крайню підозру.

— Ще б пак,— згодився Холмс.

— При ньому була й палиця, з якою він, як сказала мати, пішов слідом за Дреббером. Товста дубова ломака.

— Що ж ви про все це думаєте?

— Ну, я думаю, що він дійшов за Дреббером аж до Брікстон-роуд. Там між ними знов спалахнула сварка, під час якої Дреббер дістав удар палицею, скоріше за все, у здухвину, що й стало причиною смерті, не залишивши на тілі ніяких слідів. Був темний вечір, лив дощ, навколо нікого не було, отож Шарпантьє затягнув свою жертву в порожній будинок. А що стосується свічки, крові, напису на стіні й обручки, то все це хитрощі, щоб збити поліцію зі сліду.

— Браво! — підбадьорливо вигукнув Холмс. — Ви, Грегсоне, справді робите великі успіхи. З вас іще будуть люди.

— Я теж сподіваюсь, що впорався вправно,— самовдоволено мовив детектив. — Молодик з власного бажання зробив заяву, твердячи, що після того, як він трохи пройшов слідом за Дреббером, той помітив його й сів у кеб, щоб зникнути. А повертаючись додому, нібито зустрів давнього товариша по плаванню і довго гуляв з ним по місту. Проте, коли Шарпантьє спитали, де живе той товариш, він не зміг дати задовільної відповіді. Я вважаю, все збігається напрочуд точно. Але мені стає смішно, коли я думаю про Лестрейда, який рвонув по хибному сліду. Боюсь, він небагато знайде. Ї-Богу, а ось і він сам власною персоною!