Слава ЗСУ!

Ця думка неймовірно потішила Грегсона, і він мало не чадихнувся від сміху.

— А як же ви натрапили на слід?

— Зараз усе вам розповім. Але, звичайно, містере Вотсоне, це тільки між нами. Перша складність, яку нам довелося подолати, полягала в тому, щоб довідатись про життя містера Дреббера в Америці. Дехто, може, й чекав би, поки хтось відгукнеться на оголошення або добровільно запропонує свої послуги в розумінні інформації. Та Тобіас Грегсон працює в іншій манері. Пам'ятаєте капелюх, що лежав біля вбитого?

— Пам'ятаю,— відповів Холмс. — 3 міткою «Джон Андервуд і сини, Кемберуелл-роуд, сто двадцять дев'ять».

Настрій у Грегсона помітно підупав.

— Аж ніяк не гадав, що ви її помітили,— мовив він. — Ви у них були?

— Ні.

— Ха! — полегшено вигукнув Грегсон. — Ніколи не слід нехтувати жодним шансом, хоч би яким дрібним він здавався.

— Для великого розуму дрібниць не існує,— повчально зауважив Холмс.

— Так от, я подався до Андервуда й спитав його, чи не продавав він капелюха такого-то розміру й вигляду. Він подивився в свої книги і відразу ж знайшов той капелюх. Його було надіслано містеру Дребберу, який живе в пансіоні Шарпантьє на Торкі-Террас. В такий спосіб я дізнався про його адресу.

— Спритно, дуже спритно! — пробурмотів Шерлок Холмс.

— Потім я відвідав мадам Шарпантьє,— вів далі детектив. — Вона була бліда й стривожена. В кімнаті сиділа також її дочка — до речі, напрочуд гарна дівчина,— очі в неї були червоні, а губи, коли я заговорив до неї, затремтіли. Це не пройшло повз мою увагу. Я зразу відчув, що тут щось не

те. Вам знайоме це почуття, містере Шерлоку Холмсе, якийсь нервовий дрож, коли виходиш на правильний слід.

«Чи відомо вам про таємничу смерть вашого недавнього пожильця містера Еноха Джорджа Дреббера з Клівленда?» — спитав я.

Мати ствердно кивнула. Вона, здавалося, не могла спромогтися й на слово. Дочка раптом розридалася. І тут я майже впевнився, що жінки щось знають.

«О котрій годині містер Дреббер вирушив від вас на вокзал?» — поцікавився я.

«О восьмій,— відповіла мати, судорожно ковтнувши повітря, щоб угамувати хвилювання. — Його секретар містер Стенджерсон сказав, що є два поїзди — один о дев'ятій годині п'ятнадцять хвилин і другий — об одинадцятій. Він мав поїхати першим».

«І ви більше його не бачили?»

Жінка жахливо змінилася на обличчі, коли я поставив їй це запитання. Воно в неї зробилось якесь сіро-синє. Минуло кілька секунд, поки вона здобулася на одне-єдине слово «ні», вимовлене хрипло й неприродно.

На мить запала мовчанка, а тоді спокійним, дзвінким голосом заговорила дочка.

«Мамо,— сказала вона,— брехня ніколи не доводить до добра. Будьмо щирими з цим джентльменом. Так, ми бачили містера Дреббера ще раз».

«Нехай простить тебе Господь! — крикнула мадам Шарпантьє, здійнявши руки й відкидаючись у кріслі. — Ти вбила свого брата!»

«Артур захотів би, щоб ми говорили правду»,— твердо відказала дівчина.

«Вам тепер краще розповісти мені про все,— порадив я . — Напівзізнання гірше, ніж заперечення своєї провини. Крім того, вам тепер відомо, як багато знаємо ми».

«Нехай це буде на твоєму сумлінні, Алісо! — вигукнула її мати і повернулась до мене. — Я розповім вам усе, сер. Не думайте, ніби моє хвилювання за сина викликано страхом, що його вважатимуть причетним до цього страхітливого вбивства. Він абсолютно ні в чому не винен. Проте мене бере жах, що у ваших очах і в очах інших людей він може бути безпідставно скомпрометований. А втім, це також абсолютно неможливо. Підтвердження цьому — його бездоганна репутація, рід занять і все попереднє життя».

«Найкращий для вас вихід — розповісти все як є,— відповів я . — Запевняю вас, якщо ваш син не винен, гірше йому від цього не буде».

«Алісо, будь ласка, залиши нас самих,— сказала мати, і дочка вийшла. — Так от, сер,— вела вона далі,— я збиралася нічого вам не казати, але моя дочка почала це робити, і тепер я не маю іншого виходу. І коли я вже вирішила говорити, то не промину жодної дрібниці».

«Дуже розумно з вашого боку»,— погодився я.

«Містер Дреббер жив у нас майже три тижні. Він і його секретар містер Стенджерсон подорожували по Європі. На всіх їхніх валізах я помітила наклейку «Копенгаген», а це означає, що перед Лондоном вони зупинялися в тому місті. Стенджерсон був спокійним, стриманим чоловіком, але хазяїн, на жаль, виявився його цілковитою протилежністю. Звички в нього були брутальні, манери хамські. В перший же вечір після приїзду він напився, і взагалі, якщо казати правду, після дванадцятої години дня він ніколи не бував тверезий. Забувши всякий сором, нахабно чіплявся до покоївок. А найгірше те, що він швидко почав поводитися так само й з моєю дочкою Алісою, не раз казав їй такі речі, які вона, дівчина цнотлива, на щастя, не могла навіть зрозуміти. Одного разу він буквально схопив її і почав обнімати — цей обурливий випадок вивів з рівноваги навіть його секретаря, і той дорікнув своєму хазяїну за негідну поведінку».