Слава ЗСУ!

— Пішла? — перепитала дитина. — А чому вона не сказала «до побачення», вона завжди казала «до побачення», коли йшла до тітки пити чай, а тепер її немає аж три дні. Ой, пити хочеться, правда? А пити чи їсти що-небудь є?

— Ні, сонечко, немає. Потерпи ще трохи, і тоді тобі буде добре. Прихилися до мене голівкою, ось так, зараз ти почуватимешся краще. Важко говорити, коли губи як ремінь, але, мабуть, треба сказати тобі все, як є. Що це в тебе?

— Дивись, які гарні! Які чудові! — зраділо вигукнула дівчинка, простягаючи в руках два маленьких шматочки слюди. — Коли ми повернемося додому, я дам їх братику Бобу.

— Скоро ти побачиш набагато кращі речі,— переконано мовив чоловік. — Почекай-но, лишень, трохи. Ось що я хотів тобі сказати — ти пам'ятаєш, коли ми пішли від річки?

— Ага, пам'ятаю.

— Ну, розумієш, ми думали, що швидко дійдемо до іншої річки. Але щось нас підвело — чи то компас, чи то карта, чи ще щось, але річки ми не знайшли. Вода в нас кінчилася. Є тільки крапелька для таких, як ти, і...

— І тобі нічим було вмитися? — серйозним тоном перебила його дівчинка, дивлячись на його брудне обличчя.

— Нічим. Та й пити було нічого. Першим помер містер Бендер, потім індіанин Піт, потім місіс Макгрегор, потім Джонні Хоунс, а вже потім, сонечко, твоя мама.

— Мама померла теж! — вигукнула дівчинка, сховавши обличчя у фартушок, і гірко заплакала.

— Так, вони всі померли, крім нас із тобою. Потім я подумав, що, може, пощастить знайти воду в цій стороні, взяв тебе на плечі, й ми доволоклися разом. Та щось непомітно, щоб справи пішли на краще. І шансів на порятунок у нас страшенно мало.

— І ми також помремо? — спитала дитина, стримуючи ридання й піднімаючи заплакане обличчя.

— Мабуть, так воно й буде.

— Чому ж ти мені раніше не сказав? — спитала дівчинка і весело засміялась. — Ти мене так налякав. Ну, а коли ми помремо, то знову будемо з мамою.

— Так, ти будеш з мамою, люба моя.

— Ти теж. Я скажу їй, який ти був дуже-дуже добрий до мене. От побачиш, вона зустріне нас у дверях на небо з великим дзбаном води й купою гречаників, вони будуть гарячі й підсмажені з обох боків, ми з Бобом так їх любимо. А довго ще чекати, поки ми помремо?

— Не знаю, мабуть, недовго.

Чоловік невідривно дивився на північний край обрію. Там на блакитному склепінні небес з'явилися три маленьких цяточки, які швидко наближалися, збільшуючись з кожною секундою. Цяточки незабаром перетворились на трьох великих коричневих птахів, вони покружляли над головами подорожніх і сіли на скелю трохи вище них. Це були канюки, стерв'ятники західних просторів; їхня поява віщувала смерть.

— Півники й курочки! — радісно вигукнула дівчинка, показуючи на лиховісних птахів і ляскаючи в долоні, щоб сполохати їх. — Скажи, це місце створив Бог?

— Авжеж, він,— відповів чоловік, трохи здивований цим несподіваним запитанням.

— Бог створив Іллінойс, бог створив Міссурі,— вела далі дівчинка. — А це місце створив, мабуть, хтось інший. Воно зроблено не так добре. Немає ні води, ні дерев.

— Може, прокажемо молитву? — невпевнено спитав чоловік.

— Але ж ми ще не лягаємо спати! — сказала дівчинка.

— Це не має значення. Правда, так ми раніше не робили, але Бог не образиться, от побачиш. Прокажи ті молитви, які ти проказувала щовечора у фургоні, коли ми їхали по рівнині.

— А чому ти сам не проказуєш молитви? — здивувалася дівчинка.

— Я їх забув,— відповів чоловік. — І ні разу не молився, відколи зріст мій зробився таким, як половина довжини оцієї рушниці. Та почати ніколи не пізно. Ти проказуй молитви, а я стоятиму поряд і повторюватиму слідом за тобою.

— Тоді тобі треба стати на коліна і мені теж,— сказала дівчинка, стелячи на землі шаль. — Підніми руки отак. Від цього тобі буде добре.

Це було дивне видовище, але ніхто, крім стерв'ятників, його не бачив. На простеленій шалі стояли поряд навколішках двоє подорожніх — дитя, яке лепетало молитву, і відчайдушний, загартований життям шукач пригод. Повновиде личко дівчинки і виснажене, кістляве обличчя чоловіка були побожно підняті до безхмарного неба, і два голоси — один тоненький і чистий, другий низький і хриплий — сплелися в щирому благанні про милосердя й прощення, зверненому до грізної Істоти, з якою вони залишилися сам на сам. Помолившись, вони знову посідали в затінку від валуна, і дівчинка незабаром заснула, притулившись голівкою до широких грудей свого захисника. Якийсь час він оберігав її сон, але природа взяла своє. Протягом трьох днів і трьох ночей він не давав собі відпочинку і ні на хвилину не склепив очей. І от тепер його повіки повільно стулилися, а голова опускалася дедалі нижче й нижче, поки побита сивиною борода не лягла на довгі золоті кучері дівчинки, і вони уже обоє поринули в глибокий, без сновидінь сон.