Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Етюд у ясно-червоних кольорах

В цій країні безнадії немає людей. Вряди-годи в пошуках нових місць для полювання її перетинають зграйки індіанців з племені поуні, або Чорноногих, але навіть найсміливіші відчайдухи прагнуть чимшвидше покинути ці страхітливі рівнини і повернутися в свої прерії. Там у чагарниках никають койоти, іноді в повітрі важко пролопотить крилами каня, а улоговиною незграбно пройде вайлуватий сірий ведмідь, вперто шукаючи харч серед скель. Оце й усі мешканці цієї дикої місцевості.

Мабуть, в усьому світі немає безрадіснішої картини, ніж та, що відкривається з північного схилу Сьєрра-Бланко. Навколо, скільки сягає око, розлягається безмежна плоска рівнина, поцяткована плямами солончаків, де-не-де на ній темніють острівці низькорослих кущів чапарелю. А ген-ген край обрію тягнеться довге пасмо гір з гострими вершинами, вкритими снігом. На цьому величезному просторі не помітно ознак ні життя, ні слідів присутності чогось живого. В сталево-синьому небі не видно птахів, на похмурій сірій землі все непорушно і все тоне в цілковитому безгомінні. І скільки не дослухатись, в отій величезній пустелі не почуєш ні звуку, навіть натяку на нього, там панує тиша, всеосяжна й гнітюча тиша.

Вище було сказано, що на всій рівнині немає навіть сліду присутності чогось живого. Навряд чи це так. Той, хто подивиться з височини Сьєрра-Бланко, побачить путівець, який в'юниться через пустелю й зникає в безмежній далечі. Він поораний колесами й стоптаний ногами численних шукачів пригод. То там, то сям обабіч путівця, вирізняючись на тлі сірого солончакового пилу й виблискуючи проти сонця, валяються якісь білі предмети. Підійдіть ближче й придивіться уважніше! Це кістки — одні великі й товсті, інші — дрібніші й тонші. Перші — бичачі, другі — людські. По розкиданих останках тих, хто загинув на його узбіччях, цей страшний караванний шлях можна простежити на протязі півтори тисячі миль.

Саме таку картину побачив перед собою четвертого травня тисяча вісімсот сорок сьомого року самотній подорожній. Чоловік цей з вигляду міг би зійти за духа або демона пустелі. Сторонньому спостерігачу було б важко сказати, скільки незнайомцеві років — під сорок чи під шістдесят. Коричнева, схожа на пергамент шкіра щільно облягала випнуті кістки його худого, виснаженого обличчя, довге каштанове волосся й борода були рясно побиті сивиною, глибоко запалі очі неприродно блищали, а рука, що стискала рушницю, була не більш м'ясиста, ніж у скелета. Щоб встояти на ногах, він спирався на свою зброю, хоч високий зріст і масивний кістяк вселяли думку про міцний і здоровий організм. Та кістляве обличчя й одяг, що висів мішком на його висохлому тілі, красномовно говорили, чому він має такий старечий і немічний вигляд. Чоловік умирав — умирав від голоду й спраги.

З останніх сил він спустився в улоговину, потім подолав протилежний невеличкий схил у марній надії побачити хоч які-небудь ознаки того, що поблизу є вода. Тепер перед його очима простелялася соляна рівнина й далеке пасмо диких гір, та ніде він не побачив ні деревця, ні кущика, які могли б засвідчити присутність вологи. Увесь цей безкраїй простір не приніс і проблиску надії. Безтямним, розгубленим поглядом чоловік подивився на північ, схід і захід і зрозумів, що його блуканням настав кінець і що отут, на голій скелі, він зустріне свою смерть.

— Чи не все одно, тут чи років через двадцять у пуховій постелі? — пробурмотів він, сідаючи в затишку під валуном.

Але перш ніж сісти, чоловік поклав на землю непотрібну вже рушницю й великий клумак, загорнутий у сіру шаль, якого він ніс, закинувши за праве плече. Клумак, очевидно, був для нього заважкий, бо, опускаючи його, чоловік хоч і не дуже, але вдарив ним об землю. Тієї ж миті з сірого клумака почувся жалібний скрик, і з-під шалі виткнулося спочатку маленьке злякане личко з блискучими карими очима, а потім два маленькі кулачки у ластовиннячку й ямочках.

— Ти мене вдарив! — докірливо мовив дитячий голос.

— Хіба? — винувато відгукнувся чоловік. — Я не хотів.

Він розгорнув сіру шаль, вивільнивши з неї маленьку дівчинку років п'яти, на якій були гарненькі черевички й охайне рожеве платтячко з лляним фартушком — все це свідчило про те, що її одягала мати. Личко в дитини було бліде, й зморене, але міцні ручки й ніжки показували, що вона зазнала менше злигоднів, ніж її супутник.

— Дуже болить? — занепокоївся він, бо дитина не переставала терти потилицю, запустивши пальчики в сплутані золоті кучері.

— Поцілуй, щоб не боліло,— серйозно сказала дівчинка, показуючи на потилицю. — Мама так завжди робить. А де мама?

— Мама пішла. Мабуть, ти скоро її побачиш.

Попередня
-= 26 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!