Слава ЗСУ!

— Мабуть, це й є те, що називають передсмертним маренням,— пробурмотів він.

Дівчинка стояла поряд з ним, тримаючись за полу його куртки, і мовчки дивилась навколо себе широко відкритими від подиву очима.

Рятівникам швидко вдалося переконати обох нещасних, що їхня поява — не омана чуттів. Один з них схопив дівчинку й посадив її собі на плече, а двоє інших підтримували її знеможеного супутника, допомагаючи йому дійти до фургона.

— Мене звуть Джон Фер'є,— сказав він,— я і ця мала — це все, що лишилося від двадцяти однієї душі. Решта померла отам на півдні від спраги й голоду.

— Це твоя дитина? — спитав хтось.

— Тепер моя! — різко відказав подорожній. — Моя, тому що я врятував її. Нікому її не віддам! Від цього дня вона Люсі Фер'є. А ви ж хто будете? — спитав він, з цікавістю поглядаючи на своїх кремезних засмаглих рятівників. — Здається, вас тут як листя в лісі.

— Близько десяти тисяч,— мовив один з молодиків. — Ми переслідувані божі діти, обраний народ ангела Морони.

— Ніколи про такого не чув,— сказав подорожній. — Як на мене, вас, обраних, у нього до біса.

— Не блюзнірствуй з того, що є святим,— суворо застеріг його співрозмовник. — Ми ті, хто вірить у заповіді, накреслені єгипетськими ієрогліфами на скрижалях із битого золота, які було вручено святому Джозефу Сміту з Пелмайри. Ми прийшли з Нову, що в штаті Іллінойс, де ми спорудили свій храм. А тепер нам треба знайти порятунок від одного оскаженілого безвірника нехай навіть у серці пустелі.

Назва «Нову», очевидно, Джону Фер'є про щось нагадала.

— Ага, розумію,— сказав він. — Ви мормони.

— Так, ми мормони,— в один голос відповіли його супровідники.

— І куди ви оце йдете?

— Ми не знаємо. Нас веде десниця Божа в особі нашого пророка. Зараз ти повинен з'явитися до нього. Він скаже, що з тобою робити.

На цей час вони вже встигли спуститися з гори, де їх оточила юрба пілігримів — бліді лагідні жінки, міцні веселі дітлахи й занепокоєні чоловіки з суворими очима. Побачивши, в якому жалюгідному стані незнайомий чоловік і яка маленька його супутниця, вони не змогли стримати вигуків здивування й співчуття. Проте їхній супровід, не зупи-няючись, вів їх далі, а слідом сунула юрба мормонів, поки вони не опинилися біля фургона, який вирізнявся з-поміж інших своїми великими розмірами й ошатністю. В цей фургон було запряжено аж шість коней, в той час, як в інші — по два або, щонайбільше, по чотири. Поруч з візником сидів чоловік, віком не більше тридцяти років, його велика голова й рішучий вираз обличчя засвідчували, що це — ватаг. Він читав грубу книжку в коричневій оправі, яку відклав убік, коли юрба наблизилася до фургона, і уважно вислухав повідомлення про те, що трапилось. Потім він обернувся до блукачів.

— Ми візьмемо вас із собою,— урочисто мовив він,— тільки в тому разі, якщо ви приймете нашу віру. Ми не потерпимо вовків у нашій отарі. Нехай краще ваші кістки білітимуть у цій пустелі, ніж дозволити вам бути тією цяткою гнилизни, яка з часом зіпсує весь плід. Ви згодні йти з нами на цих умовах?

— Авжеж, я піду з вами на яких завгодно умовах! — вигукнув Фер'є так гаряче, що статечна старшина не змогла стримати посмішок. Лише суворе обличчя ватага не змінило свого виразу.

— Візьми його до себе, брате Стенджерсоне,— мовив він,— дай йому їсти й пити, дитині теж. Доручаю тобі також навчити його нашої святої віри. Але ми надто тут затрималися. Уперед! Уперед на Сіон!

— На Сіон! На Сіон! — закричала юрба, і цей крик хвилею покотився по каравану, перетворившись десь далеко-далеко в його кінці на невиразний гомін. Заляскали батоги, зарипіли колеса, великі фургони зрушили з місця, і незабаром увесь караван знову зазміївся пустелею. Старійшина, якому було доручено турбуватись про двох приблудків, відвів їх до свого фургона, де на них уже чекав обід.

— Ви залишитесь тут,— сказав він. — За кілька днів ви зміцнієте. І ніколи не забувай, що відтепер і назавжди ти належиш до нашої віри. Так сказав Брігем Янг, а його устами промовляв Джозеф Сміт, тобто сам глас Божий.

Розділ 2

КВІТКА ШТАТУ ЮТА

Тут не місце переповідати всі випробування і злигодні, яких зазнали переселенці мормони, поки не знайшли свою тиху гавань. З упертістю, майже небувалою в історії, вони пробиралися від берегів Міссісіпі до західних схилів Скелястих гір. Дикуни, хижі звірі, голод, спрага, втома й хвороби — всілякі перешкоди, які тільки природа могла поставити на їхньому шляху,— було подолано з чисто англосаксонською цілеспрямованістю. Проте тривалі мандри й пережиті жахи похитнули мужність навіть найстійкіших з них. Коли внизу перед ними відкрилася широка долина Юти, залита повінню сонячного світла, і коли вони почули від свого ватажка, що це й є земля обітована, незаймані грунти якої навічно належатимуть їм, не знайшлося нікого, хто не впав би навколішки й від щирого серця не проказав молитву.