Слава ЗСУ!

Джон Фер'є нічого не відповів, лише нервово перебирав пальцями батіг.

— Оце й буде випробування твоєї віри — так вирішила Священна Рада Чотирьох. Дівчина молода, ми не будемо силувати її стати дружиною старого діда і не позбавимо зовсім права вибору. У нас, старійшин, вистачає своїх телиць, але ми повинні забезпечити жінками й своїх синів. У Стенджерсона є син, у Дреббера є син, і кожний з них радо прийме твою дочку в свій дім. Нехай вона сама вибере когось із них. Обидва молоді й багаті, обидва сповідують істинну віру. Ну, що ти на це скажеш?

Фер'є трохи помовчав, насупивши брови.

— Дайте нам час,— мовив він нарешті. — Моя дочка ще надто молода, вона ледве досягла віку, коли виходять заміж.

— Вона повинна зробити свій вибір у місячний термін,— сказав Янг, встаючи. — Через місяць вона повинна дати відповідь.

Виходячи, він обернувся, обличчя його почервоніло, очі лиховісно зблиснули.

— Якщо ти із своєю дочкою, Джоне Фер'є,— майже про ревів він,— спробуєш бодай у найдрібнішій дрібниці ослухатися наказу Святої Четвірки, то ви обоє дуже пошкодуєте, що ваші скелети не біліють на Сьєрра-Бланко!

Насварившись кулаком, Янг зник за дверима, і Фер'є почув, як його важкі кроки зарипіли на посипаній гравієм доріжці.

Фер'є ще сидів, упершись ліктями в коліна і розмірковуючи, як почати про все розмову з дочкою, коли раптом відчув, що на його руку лягла чиясь інша ніжна рука; підвівши очі, він побачив біля себе дочку. Одного погляду на її бліде, перелякане личко було досить, щоб зрозуміти: вона все чула.

— Я не винна, що так сталося,— вибачилась вона, відповідаючи на його погляд. — Він кричав на весь дім. О батьку, батьку, що нам робити?

— Ти тільки не бійся,— сказав він, притягуючи до себе й гладячи широкою шкарубкою долонею її каштанове волосся. — Так чи так, а ми це діло владнаємо. А твій хлопець не перестав ще тобі подобатися, га?

У відповідь Люсі схлипнула й стиснула його руку.

— Бачу, не перестав. Не хотілось би мені почути, що ти до нього збайдужіла. Він непоганий хлопець, до того ж християнин, не те що тутешні люди, незважаючи на їхні молитви й проповіді. Завтра в Неваду їде один чоловік, думаю, мені вдасться передати твоєму хлопцю, в якій ми халепі. І, якщо я хоч трохи його знаю, він примчить сюди швидше від телеграми.

Почувши таке порівняння, Люсі розсміялася крізь сльози.

— Він приїде і порадить, як нам бути. Але я боюсь не за себе, а за тебе, тату. Бо кажуть... кажуть, що з тими, хто йде проти Пророка, завжди трапляються страшні, жахливі речі.

— Але ми ще не чинили йому опору,— відказав її батько. — От коли ми це будемо робити, тоді й думатимемо про жахи. Ми маємо цілий місяць, на той час, гадаю, нам найкраще за все втекти з Юти.

— Покинути Юту?

— Приблизно так.

— А наша ферма?

— Продамо, що зможемо, а що не зможемо — нехай пропадає. Правду кажучи, Люсі, я не вперше про таке думаю. Я ні перед ким не хочу гнути коліна, як тутешні люди перед цим своїм клятим Пророком. Я — вільний американець і таке мені не подобається. А мінятися мені, мабуть, пізно. Якщо ж він прийде на цю ферму поживитися, то може наскочити на добрячий заряд шроту.

— Але ж нас не випустять звідси,— заперечила дочка.

— Почекай, поки приїде Джефферсон, і ми все влаштуємо. А зараз, серденько, заспокойся і не плач, щоб оченята не позапухали, бо він мене сваритиме, побачивши тебе таку. Поки що нам нічого боятися і ніяка небезпека нам не загрожує.

Джон Фер'є говорив ці заспокійливі слова досить упевненим тоном, але дочка не могла не звернути уваги на, те, що він дуже дбайливо, як ніколи раніше, замкнув двері на ніч і старанно почистив і зарядив старий заіржавілий дробовик, який висів на стільці в його спальні.

Розділ 4

ВТЕЧА

Наступного ранку після розмови з мормонським Пророком Джон Фер'є подався в Солт-Лейк-Сіті, знайшов там свого знайомого, який вирушав у гори Невади, і передав йому листа для Джефферсона Хоупа. В ньому він повідомляв юнака про близьку небезпеку, яка загрожувала їм, а також про те, що тому треба обов'язково до них приїхати. Після того як Фер'є віддав листа, на душі в нього полегшало, і додому він повернувся без тягаря на серці.

Та, під'їхавши до ферми, він неабияк здивувався, коли побачив, що до кожної ворітниці прив'язано коня. Він здивувався ще більше, коли, ввійшовши в будинок, зустрів у вітальні двох молодиків. Один, з довгим блідим обличчям, розлігся в кріслі-качалці, задерши ноги на грубу. Другий, з волячою шиєю і грубим, одутлим обличчям, стояв біля вікна, заклавши руки в кишені й насвистуючи відомий церковний гімн. Коли Фер'є ввійшов, обидва кивнули йому, і той, який сидів у кріслі-качалці, почав розмову.