Слава ЗСУ!

Навколо не було ні душі, не чути було жодного звуку, крім капотіння дощу. Зазирнувши всередину кеба, я побачив, що Дреббер, зіщулившись, спить п'яним сном. Я посмикав його за руку.

«Пора виходити»,— сказав я.

«Добре, голубе»,— відповів він.

Очевидно, він думав, що ми приїхали до його готелю, бо виліз, нічого більше не кажучи, і пішов слідом за мною через палісадник. Мені довелося йти поряд з ним, щоб підтримувати, бо він ще не зовсім протверезів. Коли ми підійшли до дверей, я відімкнув їх і провів його в чільну кімнату. Даю вам слово, батько й дочка всю дорогу йшли попереду нас.

«Темно, як у пеклі»,— мовив він, тупцюючи на місці.

«Зараз у нас буде світло,— відповів я і, витерши сірника, запалив воскову свічку, яку приніс із собою. — А тепер, Енохе Дреббере,— вів я далі, повернувшись до нього і наблизивши свічку до свого обличчя,— хто я?»

Він витріщився на мене стуманілими п'яними очима, потім у них, я це побачив, раптом з'явився жах, а обличчя спотворилось,— він упізнав мене. Геть сполотнівши, Дреббер відсахнувся від мене, чоло його зросилося потом, зуби зацокотіли. Бачачи все це, я сперся спиною на двері й засміявся. Сміявся я голосно й довго. Я завжди знав, що помста буде солодкою, але не уявляв, що душа може так тішитися.

«Ти, падлюка! — сказав я йому. — Я полював за тобою від Солт-Лейк-Сіті до Санкт-Петербурга, але тобі завжди щастило втекти від мене. Тепер, нарешті, твоїм мандрам настав кінець, тому що хтось із нас не побачить завтра, як сходить сонце!»

Поки я говорив, Дреббер відсовувався від мене далі й далі, і я бачив по його обличчю: він думає, що я божевільний. Мабуть, так воно тоді й було. У скронях ковальським молотом гупав пульс, і мені, безперечно, зробилось би погано, якби носом не ринула кров, від чого мені покращало.

«Ну, що ти тепер скажеш про Люсі Фер'є? — крикнув я, замикаючи двері й розмахуючи ключем перед його носом. — Довго чекало тебе покарання, нарешті воно тебе спостигло!»

Я бачив, як перелякано затремтіли його губи, коли він слухав мої слова. Він, зрозуміло, почав би благати про пощаду, якби аж надто добре не розумів, що це марна річ.

«Ти хочеш мене вбити?» — затинаючись, спитав він.

«Це не вбивство,— заперечив я. — Хіба знищити скаженого собаку — це вчинити вбивство? А ти пожалів мою нещасну дівчину, коли тягнув її від убитого батька в свій клятий брудний гарем?»

«Її батька вбив не я!» — заверещав він.

«Але ти розбив її невинне серце! — крикнув я, тицяючи йому коробочку. — Нехай нас розсудить всемогутній Бог. Вибирай і ковтай. В одній з пігулок смерть, у другій — життя. Я візьму ту, яку ти залишиш. Побачимо, чи є на світі справедливість, чи над нами панує випадок».

Дреббер зіщулився й дико закричав, благаючи про пощаду, а я витяг ножа, приставив йому до горла і він підкорився. Після цього я проковтнув другу пігулку, і ми мовчки хвилину чи дві дивились один на одного, чекаючи, кому судилося жити, а кому — вмерти. Хіба можна забути, який вираз з'явився у нього на обличчі, коли перший біль, шпигонувши в нутрощах, сказав йому, що отруту проковтнув він! Я побачив це і підніс йому до очей обручку Люсі. Але все це тривало всього якусь мить, бо алкалоїд діє швидко. Новий напад болю спотворив його обличчя, він викинув уперед руки, заточився й з хрипким криком важко гепнувся на підлогу. Я ногою перевернув його на спину і приклав до серця руку. Воно не билося. Дреббер був мертвий! У мене з носа все ще текла кров, але я не звертав на це уваги. Не знаю, чому мені спало на думку писати цією кров'ю на стіні. Можливо, захотілося пожартувати з поліції, спрямувавши її на неправильний слід, бо на серці в мене було легко й радісно. Мені пригадалося, що колись у Нью-Йорку знайшли труп німця, а над ним було написано слово «Rache»; газети тоді доводили, що це зроблено якимсь таємним товариством. «Те, що збило з пантелику нью-йоркську поліцію, зіб'є з пантелику й лондонську»,— подумав я , — вмочив палець у свою кров і написав те слово друкованими літерами на стіні в зручному місці. Потім я пішов до кеба, поблизу так само нікого не було, шаленів вітер, і лив дощ. Я від'їхав трохи від будинку, коли, сунувши руку в кишеню, де я завжди носив обручку Люсі, раптом виявив, що її там немає. Мене наче грім ударив — адже то була єдина пам'ять про неї. Подумавши, що я, можливо, впустив обручку, коли схилявся над тілом Дреббера, я повернув назад, залишив кеб у провулку й сміливо пішов до будинку, бо мене не лякала ніяка небезпека — аби лише знайти кільце! Але біля будинку наскочив на поліцейського, який звідти виходив, і приспати його підозри мені пощастило тільки тому, що я зумів прикинутися безнадійно п'яним.