Слава ЗСУ!

Я згадав тут про його вміння грати на скрипці. Холмс володів скрипкою справді неперевершено, але в його грі було щось дивне, як і в усьому, що він умів. Те, що він може виконувати музичні п'єси, до того ж складні, я знав добре, бо на моє прохання він зіграв мені кілька «Пісень» Мендельсона й деякі інші улюблені мною речі. Проте, залишаючись на самоті, він рідко коли грав те, що можна було б назвати власне музикою, і ніколи не намагався відтворити яку-не-будь знайому мелодію. Вечорами, відкинувшись на спинку крісла і поклавши інструмент на коліна, він заплющував очі й навмання водив смичком. Іноді струни звучали дзвінко й сумно. Іншим разом народжувалися якісь фантастичні й веселі звуки. Вони, зрозуміло, були відображенням думок, що володіли ним, але чи то музика допомагає плину тих думок, чи то його гра є наслідком якоїсь примхи або мрії, я ніяк не міг зрозуміти. Я, мабуть, повстав би проти цих нестерпних сольних номерів, якби після них, як компенсацію за випробування мого терпіння, Холмс не виконував одну за одною цілу низку моїх улюблених речей.

Протягом першого тижня чи близько цього до нас ніхто не заходив, і я почав був уже думати, що мій компаньйон, так само як і я, не має друзів. Але я незабаром переконався, що у нього безліч знайомих, до того ж із найрізноманітніших суспільних прошарків. Три чи чотири рази на одному тижні з'являвся маленький чоловічок з жовтувато-блідим пацючим обличчям і чорними очицями — він був представлений мені як містер Лестрейд. Одного ранку завітала модна молода дівчина і просиділа у Холмса з півгодини, а то й більше. Того самого дня після обіду прийшов сивий, жалюгідний на вигляд відвідувач, схожий на дрібного торгівця-єврея,— мені здалося, що він був дуже схвильований,— і зразу ж за ним прибігла літня, неохайно вдягнена, жінка. Іншим разом з моїм компаньйоном мав тривалу розмову літній сивоголовий джентльмен, потім носій із залізничного вокзалу у форменому одязі з вельветину. І щоразу, коли з'являвся хтось із цих незрозумілих відвідувачів, Шерлок Холмс просив дозволити йому зайняти вітальню, і я йшов до себе в спальню. Він завжди вибачався за те, що завдає мені незручностей. «Доводиться використовувати цю кімнату для роботи,— якось пояснив він,— а ці люди — мої клієнти». Знову я мав нагоду навпростець поставити йому запитання і знову з делікатності не захотів присилувати іншу людину довірити мені свої таємниці. Я вважав тоді, що в Холмса є поважні підстави не говорити про свої справи, але він швидко розвіяв цю мою думку, з власної волі заговоривши про предмет, який мене цікавив.

Четвертого березня — мені добре запам'ятався той день,— я прокинувся трохи раніше, ніж звичайно, і побачив, що Шерлок Холмс ще не закінчив снідати. Наша хазяйка, встигнувши звикнути, що я встаю пізно, ще не поставила мені прибор і не зварила для мене кави. Безпідставно сердячись на весь рід людський, я подзвонив і досить різким тоном оголосив, що чекаю сніданку. Після цього я взяв зі столика якийсь журнал, щоб згаяти час, поки мій компаньйон мовчки хрумтів грінкою. Заголовок однієї статті було помічено олівцем, і я, природно, почав проглядати її.

Стаття називалася трохи претензійно «Книга життя» і являла собою спробу показати, як багато може дізнатися спостережлива людина з допомогою точного й систематичного дослідження всього того, що потрапляє в поле її зору. Як на мене, це була неймовірна мішанина розумних і абсурдних думок. Хід міркувань вирізнявся стислістю й змістовністю, проте висновки здалися мені притягнутими за волосся і явно перебільшеними. Автор твердив, що з миттєвого виразу обличчя, з конвульсивного посмикування якого-небудь м'яза чи поруху очей можна збагнути найпотаємніші думки людини. Того, хто навчився спостерігати й аналізувати, доводив він, обдурити неможливо. Його умовиводи будуть такі ж безпомилкові, як теореми Евкліда. І результати здаватимуться невтаємниченим настільки приголомшливими, що вони вважатимуть його просто характерником доти, доки не зрозуміють процес, з допомогою якого ці результати здобуто.

«З однієї краплини води,— писав автор,— людина, яка вміє мислити, може зробити висновок про ймовірність існування Атлантичного океану або Ніагарського водопаду навіть якщо вона не бачила ні першого, ні другого і ніколи про них не чула. І все життя — це не що інше, як величезний ланцюг, природа якого стає нам зрозумілою, як тільки нам покажуть бодай одну його ланку. Як і всі інші мистецтва, Наука про Дедукцію й Аналіз є однією з тих, які можна опанувати лише шляхом тривалого й терплячого вивчення, але життя надто коротке і не дозволяє жодному смертному досягти в цій науці всієї можливої досконалості. Та перш ніж звернутися до моральних і інтелектуальних аспектів цього питання, що ставить перед нами якнайбільші труднощі, нехай дослідник почне з розв'язання простіших проблем. Нехай він, побачивши нову людину, навчиться з одного погляду визначати її минуле, рід занять або фах. І хоч такі вправи можуть здатися легковажними, вони, проте загострюють здатність спостерігати і вчать, куди дивитися і на що дивитися. З нігтів людини, рукавів її верхнього одягу, черевиків, вигляду штанів на колінах, затвердіння шкіри на вказівному й великому пальцях, виразу обличчя, манжетів сорочки — з кожної такої дрібниці не важко зрозуміти, чому вона себе присвятила. В усякому разі, щоб усе це, взяте разом, нічого не підказало тямущому спостерігачеві, майже неймовірна річ».