Слава ЗСУ!

— Які несусвітні дурниці! — вигукнув я, з виляском кинувши журнал на столик. — Ніколи в житті не читав таких нісенітниць.

— Ви про що? — спитав Шерлок Холмс.

— Та ось про цю статтю,— відповів я, беручись до сніданку й показуючи на неї ложечкою для варених яєць. — Ви, бачу, її вже прочитали, бо зробили помітку олівцем. Не заперечую, написано її вправно. Проте вона мене просто дратує. Очевидно, викладена в ній теорія належить звичайному ледацюзі, який, розлігшись у кріслі, вигадав усі ці гарні парадокси в тиші свого кабінету. Вона не має практичного значення. Хотів би я подивитися на цього дослідника в тісняві вагона третього класу підземної залізниці, де його попросили б назвати професії всіх пасажирів. Я поставив би і тисячу проти одного, що нічого у нього не вийде.

— І ви програли б,— спокійно мовив Холмс — А що стосується статті, то її написав я.

— Ви?

— Так. Я маю здатність як до спостереження, так і до умовиводів. Теорія, яку я виклав у цій статті і яка здалася вам такою безглуздою, насправді надзвичайно корисна — корисна настільки, що я завдячую їй своїм шматком хліба.

— Але яким чином? — вихопилося в мене.

— Розумієте, в мене своє власне ремесло. Думаю, в світі я один такий. Я — детектив-консультант, якщо тільки ви розумієте, що це означає. Тут, у Лондоні, сила-силенна детективів як державних, так і приватних. Коли ці хлопці потрапляють у безвихідь, вони з'являються до мене і я наводжу їх на правильний слід. Вони повідомляють мені всі відомі їм факти, і я, використовуючи свої знання історії криміналістики, можу, як правило, виправити їхні помилки. Всі злочини мають між собою велику родинну схожість і якщо ви знаєте як свої п'ять пальців всі подробиці тисячі кримінальних справ, то було б просто дивиною не розплутати тисяча першу. Лестрейд добре відомий детектив. Але нещодавно він заблукав у справі про підробку документів, оце й привело його сюди.

— А інших?

— Їх посилають до мене переважно приватні розшукні агентства. Все це люди, які вскочили в клопіт і хочуть у ньому розібратися. Я слухаю їхні історії, вони слухають моє тлумачення цих історій, а потім я кладу в кишеню гонорар.

— Невже ви хочете сказати,— спитав я,— що можете, не виходячи з цієї кімнати, розв'язати вузол, з яким не змогли впоратися ті, хто сам усе бачив?

— Саме так. У мене щодо цього є свого роду інтуїція. Час від часу трапляються й справи трохи складніші. Тоді доводиться покрутитись, щоб побачити деякі речі на власні очі. Розумієте, я маю чималі спеціальні знання, які застосовую для розв’язання тих чи тих проблем, а це чудово полегшує справу. Правила дедукції, викладені в цій статті, про яку ви так зневажливо висловились, в моїй практичній роботі просто неоціненні. Спостережливість — моя друга натура. Ви, здається, здивувалися, коли я сказав вам під час нашої першої зустрічі, що ви приїхали з Афганістану.

— Вам, безумовно, про це сказали.

— Нічого подібного. Я знав, що ви прибули з Афганістану. Завдяки давно виробленій звичці ланцюг умовиводів промайнув у моїй голові так швидко, що я дійшов остаточного висновку, навіть не усвідомивши проміжних ланок. А проте такі ланки були. І хід моїх думок мав такий вигляд: «Цей джентльмен — типовий представник медичної професії, але з манерами військового. Отже, зрозуміло, військовий лікар. Він нещодавно побував у країні з жарким кліматом, бо обличчя має засмагле, але це не природний колір його шкіри, тому що зап'ястки в нього світлі. Він зазнав злигоднів і хворів, про що недвозначно свідчить його виснажене обличчя. Його поранено в ліву руку. Він тримає її непорушно і неприродно. В якій же жаркій країні англійський військовий лікар міг зазнати стільки злигоднів і дістати поранення? Ясно, що в Афганістані». Весь хід думок тривав не більше секунди. Потім я сказав, що ви приїхали з Афганістану, і ви здивувалися.

— Це дуже просто, коли ви все розтлумачили,— посміхнувся я. — Ви нагадуєте мені Дюпена в Едгара Аллана По. Я навіть не уявляв, що такі люди існують не тільки в літературі.

Шерлок Холмс підвівся й запалив люльку.

— Ви, безперечно, вважаєте, що робите мені комплімент, порівнюючи мене з Дюпеном,— мовив він. — Ну, а як на мою думку, Дюпен дуже примітивний тип. Цей його трюк — перебивати думки своїх друзів яким-небудь зауваженням «до речі» після п'ятнадцятихвилинного мовчання,— воістину надто дешевий і позбавлений смаку. Він, безумовно, мав певні аналітичні здібності, але аж ніяк не був таким феноменом, яким, очевидно, вважав його По.

— А ви читали Габоріо? — спитав я. — Чи відповідає Лекок вашим уявленням про детектива?