Слава ЗСУ!

Всі досліди мої критичні Не раз ця думка зупиня.

Як важко досвіду набратись,

Щоб до самих джерел дістатись!

А там, дивись, на півшляху Спіткаєш нагло смерть лиху.

Фауст

Пергаментом жаги не вгамувати,

Не в нім свята, живуща течія;

Повік тобі на спрагу знемагати,

Коли суха душа твоя.

В а г н е р

Пробачте, нам приємно завше Побачить, дух часів прослідкувавши,

Які колись думки у мудреців були І як далеко ми тепер вперед пішли.

Фауст

Авжеж далеко, аж до зір!

В часи минулі не сяга наш зір:

То книга за сьома печатьми.

А те, що звеш ти «дух часів»,—

В тім лиш відбиток духу письмаків,

По суті, можем помічать ми.

Та писанина — то якесь страхіття, Поглянувши, світ за очі б тікав:

То — купа сміття, звалище лахміття,

А в кращім разі — фарс з життя держав, Повчальними прикрашений думками, Банальними, як у ляльковій драмі.

В а г н е р

А світ? А людський ум і почуття?

Пізнати їх усякий з нас бажає.

Фауст

А що ж «пізнати» означає?

Хто справжнім іменем назве дитя?

Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,

Та й ті провидці, серцем необачні,

Несли свої думки юрбі невдячній;

За те й палили, й розпинали їх...

Даруйте, друже, мабуть, час кінчати,

Бо вже, дивіться, пізня ніч.

В а г н е р

А я ладен і цілу ніч не спати,

Аби вести із вами вчену річ.

Дозвольте й завтра, в великоднє свято, Спитати вас про те, про се.

Я щирий до наук — і знаю вже багато, Але хотів би знати все.

( Виходить).

Фауст

(сам)

Іще його не зрадила надія;

Копається в гноїську, скарб шука,

А знайде часом черв’яка,

То, дурень, і тому радіє...

Як міг цей голос пролунати в час,

Коли тут вився духів рій таємний?

Та дякую тобі я на цей раз,

Ти, син землі, над всіх нікчем нікчемний! Ти з пут відчаю визволив мене,

Бо я вже мало глузду не позбувся:

Видіння те було таке грізне,

Що перед ним я карликом почувся.

А я ж гадав, що, образ божества,