Слава ЗСУ!

Я вже зирнув у істини свічадо І поринув у вічне сяйво радо,

Земного збувшися єства;

Я був уже, мов світлий херувим, Спроможний всю природу обійняти,

У насолоді творчій богувати;

За це зухвальство я діждавсь одплати, Упавши в прах під словом громовим... Мені з тобою не дано зрівнятись,

Мій дух слабкий: він зміг тебе дізватись, А вдержати — снаги не стало в нім.

Таким малим, таким великим

Я чувся в ту блаженну мить;

Та вверг мене ти владним скриком Ізнову в людську безвихідь.

Куди ж іти? Чого тікати?

Чи відректись від давніх мрій?

Своїми ж вчинками ми ставимо завади Собі в дорозі життьовій!

На всі високі духу поривання Матерія лягає тягарем,

І, благ земних досягти обладання,

Найвище з благ оманою ми звем,

І почуття, і пориви натхненні Ми в суєті розгублюєм буденній.

Фантазія почне свій смілий льот,

Об вічності черкаючися грані,

Та розмах той повужчає зарані В мутному вирі часових незгод.

Вгніздиться в серці глибоко турбота І невсипущая скорбота,

Прогонять радощі, захмарять супокій, Приймаючи щоразу вид новий:

То ніби дім і двір, то ніби жінка й діти, Вода, вогонь, отрута, ніж;

Нема загрози — а дрижиш,

Нічого не \' - а мусиш щось жаліти...

Мабуть, проскнію вік, немов сліпий гробак, Що в плаз живе і землю риє-пушить,

Поки його чиясь нога роздушить.

Хіба ж не пил то, з безлічі полиць Злітаючи, мій мозок сушить?

Не мотлох то, що тисяччю дрібниць Мене в цім затхлім світі душить?

Чи ж тут знайду, чого шукав?

Пощо мені у сотнях книг читати,

Що рід людський завжди і скрізь страждав, А хто-не-хто і щастя міг зазнати?

Чом вищиривсь ти, черепе пустий?

Твій мозок, як і мій, колись серед туману Шукав ясного дня, й блукав у тьмі густій, До правди рвавсь, і потрапляв в оману. Стоять, мене на глузи беручи,

Вали, зубці, колеса, кулі...

Не рівня

знаю, що це так:

Біля дверей б’ючись, я мав вас за ключі,— Та ви мені замк~ ае відімкнули...

Бо, повна тайн і білим днем,

Природа не відслонить запинала,

І що вона тобі від духу заховала,

Того не витягнеш гвинтом і важелем.

Ось інструмент ще батьківського вжитку, До нього я ні разу не торкавсь;

Ось блок уже здавен дармує без пожитку, Від каганця весь сажею узявсь.

Ой, краще б я малий цей спадок згайнував, Аніж тепер під ним, згинаючись, впрівати! Що від батьків у спадок ти дістав,