Слава ЗСУ!

Що не відала про гостя нині І стою пристижена й сумна.

Спи спокійно ти,

Я ж піду туди,

Де відлюдно мучуся одна».

«Зупинись! — юнак гукає лунко,— Залишись до ранньої зорі.

Ось Церери й Вакхові дарунки,

Ти ж несеш Амурові дари.

Будемо і ми,

Як боги сами,

В ніч оцю щасливі до пори».

«Не підходь, бо радості земної Не судилось скуштувати нам.

Вірна клятві матері старої,

Я себе любові не віддам.

Відтоді таю Я красу свою І віддам її я небесам.

Вже старих богів шумливий образ Залишив цей спорожнілий дім,

І постав хреста над нами обрис І Господь розіп’ятий на нім.

Тут жертовний чад Не прийма ягнят,

Та людей — числа немає їм!»

І говорить він до неї слово,

Та чомусь не чує власних слів.

«Чи можливо, щоб отак раптово Діву наречену я зустрів?

Люба, залишись!

Адже це збулись

Клятви наших здружених батьків!»

«Ти мене не клич, о друже милий, Ти неси сестрі літа свої.

Та любов до мене щиру вилий, Палко обіймаючи її!

Я ж піду туди,

Де мене не жди,

Скоро я покину ці краї».

«Клятви нас єднає вічна сила І Гімена — полум\'ям своїм.

Радості в мені ти не згубила,

Для життя ми підем в батьків дім.

О, звільнись від пут!

Ми неждано тут

Шлюбну клятву тайно сотворім».

І вони міняються дарами:

Золотий ланцюг вона дає,

Він — коштовну чашу з малюнками В дар своїй коханій дістає.

«Не для мене, ні,

Ці дари земні,

Краще ти волосся дай своє».

Північ б’є з-над замкненої брами — В дівчині кохання не умре.

І вона поблідлими устами П’є вино хвилююче старе. Сповнений надій,

Хліб дає він їй,

Та вона ні крихти не бере.

Келих йому дівчина підносить,

Той, з якого випила сама,

Але як любові він не просить,—

Все перечить, мовчки, як німа.

І в нестямі він До її колін

Падає, бо сил уже нема.

І вона схиляється несміло:

«Хоч огонь палає у серцях,

Та коли мого торкнешся тіла, Неземний тебе охопить жах:

Я немов той лід,

Вид смертельно зблід,—

Не зігріюсь я в твоїх руках».

Та руками юними щосили Він її схвильовано обвив.