Слава ЗСУ!

Радість в собі відчуваю, натхненний ним грунтом класичним. Чути мені голосніш нинішні й давні часи.

Тут підкоряюсь порадам, тут розгортаю я звично Утвори Древніх, щодня маючи втіху нову,

Але всі ночі займає Амур мене іншим заняттям,— Вчусь вдвічі менше, проте вдвічі щасливіший я.

Справді, хіба не навчаюсь, коли я досліджую форми Персів коханки й веду руку униз до стегна?

Ліпше тоді я вчуваю мармур, його розумію,

Дивлячись зором чутким, чуючи зіркістю рук.

Хай забирає кохана частку годин моїх денних,— Щедро відплату мені верне вона уночі.

Ми не цілуємось тільки, ми і поважно говорим,— Любка дрімає, а я в роздумах довгих лежу.

Часто у неї в обіймах, нишком складаючи вірші,—

Стопи гекзаметру я стукотом пальців лічив

В неї на спині. Вона дихає тихо в дрімоті,

Кожен подих її жаром проймає мене.

Радо Амур роздмухує пломінь лампади, згадавши Час, коли так він служив і тріумвірам своїм.

VII

О, як відрадно мені у Римі! Пригадую пору,—

Сірий оточував день в краї північнім мене.

Небо журливо і тяжко на тім’я моє опускалось,

Втомленому ввесь світ видівсь без форм і без барв.

Я, через Я своє власне вглядаючись в темні дороги Духа тривожного, плив тихо в глибінь споглядань.

Нині ефір найсвітліший блиском мій лоб осяває,

Форми і барви верта світу божественний Феб,

Зорями блискає ніч, ніжно лунаючи співом,

Місяць тут сяє ясніш, ніж десь на півночі день.

Хто мені, смертному, дав так раювать? Може, марю? Прийме Юпітер чи ні гостя в небесний свій дім?

Ах, тут лежу я і руки до ніг твоїх я простягаю

З ревним благанням: «Прийми, батьку Юпітер, мене!»

Як я потрапив сюди? Сказати не можу. Схопила Геба мене, мандрівця, та й затягла в пишний зал.

Може, ти їй наказав схопити якогось героя?

Помилка сталась? О, дай з помилки блага зазнать!

В тебе дочка є — Фортуна. Вона — то дівчатко примхливе, Так, як їй примха звелить, пишні дари роздає.

Звешся ти богом гостинним? Тоді не зіштовхуй же гостя З висі Олімпу униз, знову на паділ земний!

«Де і куди ти, поете, піднісся?» — Пробач-но; висока Капітолійська гора — справді твій другий Олімп.

Ти тут стерпи мене, боже,— повз Цестія славний надгробок Згодом до Орку мене Гермес тихцем одведе.

МІНЛИВЕ Й ВІЧНЕ

О, лови благословіння Для весни, що промине!.. Вмить із яблунь дощ цвітіння Вітер західний жене.

Довго з віт листкам звисати, Що їх тінь вітає нас?

Ураган зелені шати Розмете в осінній час.

Я плоди з гілок зриваю — Долю згадую людську...

Цей ще тільки дозріває, Другий плід — уже в соку. Кожна злива мінить ріки, Гори, доли і гаї...

Ні, не плавать нам довіку Двічі в тому ж ручаї!

Так і ти: чи не міцними Бачиш ти будови ці?

Глянеш іншими очима І на мури й на двірці!

Вже й уста не ті, що вміли В поцілункові п’янить.

І тепер, мов сарна сміла,