Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Дав силу — почувать, зажить її,
Не подивлять споглядачем холодним,
А глибоко у надра таємничі,
Немов у серце друга, зазирнути.
Ти показав всю безліч животвору,
Навчив мене вбачать своїх братів В воді, в повітрі, в тихому гаю.
Коли в бору реве-бушує буря І падає стовбур’я дужих сосон,
Ламаючи і тлумлячи сусідів,—
Аж хряскотом одгримує од гір,
Ведеш мене ти в затишок печери Й показуєш мені мене самого —
Які дива таяться в мене в грудях.
А як засяє місяць-білозір —
Леліють в блиску лагіднім навколо,
На брилах скель і у гіллі вологім,
Часів прадавніх постаті сріблисті,—
1 м’якша пал суворий споглядання.
Ох, для людей ніщо не досконале,
Вже бачу я. Ти дав мені в цім щасті, Що до богів мене все ближче зносить, Супутника, що став вже необхідним, Хоч він зухвало й холодно знижає Мене в моїх очах і обертає Одним слівцем твої дари унівець. Роздмухує в мені він ярий пломінь До видива прекрасного того.
Я рвуся од жаги до насолоди,
І в насолоді я жаги жадаю.
Мефістофель
(приходить)
І хто-таки кумедно так живе?
Чи скоро вже тобі це все обридне!
Раз спробувать — воно іще догідне,
А там розшукуй щось нове.
Фауст
Ти знов завзявсь нагнати нуду?
Чи більше нічого робить?
Мефістофель
Ну, ну, не буду більш, не буду,
Бо ти ладен вже бучу збить.
Різку, тяжку, примхливу маєш вдачу. Розстанемось — то небагато втрачу. Кручусь-верчусь для тебе день при дні, А що тобі у лад, що ні —
Того тобі по носу не побачу.
Фауст
Ти що ж, за витівки всі злі Од мене й дяки ще б хотів?
Мефістофель
А як, злиденний син землі,
Без мене б ти і животів?
Чи ж од уяви злої тлі Я не зцілив твоїх чуттів?
Коли б не я, ти взагалі Вже в безвість був би полетів!
Чого ж отут, в тісній печерній щілі Сидиш, мов пугач на могилі?
Забивсь у вогку мшедь, у скель ослизлу цвіль, І, наче жаба, смокчеш щось відтіль...
Аж сміх бере од цих химер.
Ні, доктор ще в тобі не вмер.
Фауст
Чи знаєш ти, яку снагу живущу Відчув я тут, зайшовши в дику пущу?
Коли б ти тільки міг збагнуть,
То ти мені, як чорт, позаздрив би, мабуть.
Мефістофель
