Слава ЗСУ!

/

Розкоші неземні, божисті! —

Лежать вночі десь на скалі росистій,

І землю, й небо яро обіймати,

Себе до Бога гордо підіймати,

До надр землі пустить чуттів коріння, Вмістить в собі всіх шести днів творіння, Утіхами незнаними упиться,

В любовнім захваті в природі всій розлиться, Земних позбувшись тягарів,

І ввесь небесний цей порив

(робить сороміцький жест)

Ось цим, пробачте, завершиться.

Фауст

Бодай тебе!

Мефістофель

Не до смаку те диво?

Бодайкаєш ти надто соромливо!

Од того в’януть всі невинні уші,

До чого прагнуть всі невинні душі.

Я не хотів тобі заборонити Себе самого часом одурити,—

Та в тебе ж витримки не гурт.

Я бачу, ти от-от схибнешся І знов знеобачки зірвешся В жахних марінь шалений нурт.

Облиш це все! А там твоя кохана Десь сохне-в’яне од нуди,

Все виглядає милодана,

Що покохала назавжди...

Любов’ю перш так яросно бурлив ти,

Як бистрень навесні, в час танення снігів. Любов їй в серце перелив ти,

І струмінь твій ізмеженів.

Ніж тут лісним царем бродити По диких нетрях навмання,

Вертайся те дівча-бідня За всю любов нагородити.

Помалу-малу йде їй день;

Стоїть край вікна, зорить в неба муть,

Де хмари хмурі над муром пливуть... «Чом я не пташка?» — їй тільки й пісень 1 день, і ніч, і ніч, і день...

То звеселіє, то хмурніє знов,

То вдариться у плач,

То ніби вщухне... От бач,

Яка там любов!

Фауст

Змія! Змія!

Мефістофель (до себе)

Таки тебе впіймаю я!

Фауст Не спокушай, не говори І рани в серці не ятри!

Не розпаляй в душі безумній хоті До ярої, незайманої плоті.

Мефістофель

Вона гада, що ти її забув уже...

Тобі ж, здається, байдуже.

Фауст

І вдалині я все близький їй буду,

Її повік не кину, не забуду.

Я заздрю й на розп’ятого Христа,

Коли його торкнуть її уста.

Мефістофель

/ёува й мені, що аж жижки трясуться До сарн-близнят, що між лілей пасуться.

Фауст

Геть, звіднику!

Мефістофель