Слава ЗСУ!

— Отже, ти все-таки ще маєш надію?

— Не знаю. Я знаю одне: коли виникне потреба, я діятиму навіть без надій на успіх. — Він збентежився й змовк. — Ти витягнув із мене те, про що не заведено говорити, докторе… точніше, я сам недоречно заговорив про це Nemo me impune lacessit у командира, а він цілком слушно покартав мене, бо є обов’язки, якими ніколи не хваляться, але які треба виконувати. Що сказав тобі ҐОД про мене? Депресія? Клаустрофобія? Синдром фатальності?

— Ні. Це вже застарілі терміни. Тобі відомо, що таке груповий синдром Гікса?

— Я тільки понюхав його — на «Еврідіці». Танатофілія? Ні, це зветься якось інакше — щось на зразок смертельного відчаю, еге ж?

— Щось подібне. Поняття досить складне й широке…

— Він визнав мене непридатним до…

— ҐОД не може нікого відсторонити од виконання обов’язків. І тобі це, сподіваюсь, відомо. Він може хіба дискваліфікувати своїм діагнозом, але не більше. Рішення приймає командир після погодження зі мнию, а якби хтось із нас упав у психоз, командування може перебрати на себе будь-хто з решти членів екіпажу. Про психоз мови поки що немає. Я тільки волів би, щоб ти не дуже квапився з цією висадкою…

Пілот відстебнув ремінь, трохи здійнявся вгору і, щоб штучний легіт не відніс його вбік, схопився за ліщинову гілку.

— Докторе… ти помиляєшся разом з ҐОДом. Струмінь повітря так сильно штовхав його, що кущ почав вигинатись на всі боки. Щоб не вирвати його з корінням, пілот пустився гілки й полетів до дверей.

— Лаугер ще на «Еврідіці» сказав мені: «Ти побачиш квінтян» — і я полетів…

Корабель здригнувся. Темпе помітив це відразу — стіна оранжереї раптово рушила на нього. Він, наче кіт, що падає, вивернувся в повітрі, щоб пом’якшити удар, зсунувся по стіні на ґрунт, який давав міцну опору для ніг. За інерцією приблизно визначив силу тяги. Вона була не надто велика. Видно, щось сталося. Коридор був порожній, сирени мовчали, тільки з усіх боків долинав голос ҐОДа:

«Усім зайняти свої місця. Квінта відповіла. Усім зайняти свої місця. Квінта відповіла…»

Не чекаючи Герберта, Темпе стрибнув у найближчий ліфт. Ліфт підіймався цілу вічність, палуби, які він поминав, кидали на нього світло, підлога тиснула дедалі відчутніше. «Гермес» у прискоренні вже перевершував земне тяжіння, але, мабуть, не більше, як на пів-одиниці. У горішній стерновій рубці, поринувши в гравітаційні глибокі сидіння з піднятими узголів’ями, сиділи Гаррах, Ротмонт, Накамура й Поласар, а Стірґард, міцно спершись на поручень головного монітора, як усі інші, дивився на зелені слова, що бігли на всю ширину екрана:

…ГАРАНТУЄМО ВАМ БЕЗПЕКУ НА НАШІЙ НЕЙТРАЛЬНІЙ ТЕРИТОРІЇ КРАПКА 46 ГРАДУС ШИРОТИ СТО ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТОЇ ДОВГОТИ КОСМОДРОМ НАШ ПОРУЧ ВАШОЇ СІТКИ МЕРКАТОРА КРАПКА МИ СУВЕРЕННІ НЕЙТРАЛЬНІ КРАПКА ПОВІДОМЛЕНІ СУСІДНІ СТОРОНИ СХВАЛИЛИ ПРИБУТТЯ ВАШИХ ЗОНДІВ БЕЗ ПОПЕРЕДНІХ УМОВ КРАПКА ПОВІДОМТЕ НЕОДИМОВИМ ЛАЗЕРОМ ТЕРМІН ПРИБУТТЯ ВАШОГО ПОСЛАНЦЯ ЗГІДНО З ЧАСОМ ЯКИЙ ВИЗНАЧАЄТЬСЯ ОДНИМ ОБЕРТОМ ПЛАНЕТИ В БІНАРНОМУ ЧИСЛЕННІ КРАПКА ЧЕКАЄМО КРАПКА ЛАСКАВО ПРОСИМО КРАПКА.

Стірґард ще раз пропустив це повідомлення на екрані монітора для Герберта й ченця, тільки-но вони з’явилися. Потім сів у своє крісло й звернувся до присутніх:

— Ми отримали відповідь кілька хвилин тому з вищеназваного пункту спалахами сонячного спектра. Колего Накамура — це було дзеркало?

— Цілком можливо. Світло незв’язне—через вікно в хмарах. Якщо це звичайне дзеркало, то розміром принаймні в кілька гектарів.

— Цікаво. А солазер прийняв ці спалахи?

— Ні. Вони були спрямовані на нас.

— Дуже цікаво. Яку кутову величину має зараз «Гермес», коли на нього дивитися з планети?

— Кілька сотих секунди дуги.

— Ще цікавіше. Світло не було колімоване?

— Було, але слабо.

— Як увігнутим дзеркалом?

— Або низкою пласких, відповідно розставлених на великій території.

— Виходить, вони знали, де нас шукати. Але як довідались про це? Усі мовчали.

— Прошу вас висловити свою думку.

— Нас могли помітити, коли ми запустили солазер,— сказав Ель-Салям. Темпе досі його не бачив: фізик озвався з нижньої стернової рубки.

— Це сталося сорок годин тому, й після цього ми йшли без тяги,— заперечив Поласар.

— Поки що облишмо про це. Хто вірить у їхню благородність? Ніхто? Дуже дивно.

— Надто гарно, щоб бути правдою,— почув Темпе голос згори: на галереї стояв Кірстінг. — Щоправда, з іншого боку — якщо це пастка, то не настільки примітивна.

— Побачимо…

Командир підвівся. «Гермес» ішов так рівно, що всі гравіметри показували одиницю, немовби корабель стояв у земному доці.