Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

Отож незнайомий Анґусові водій виліз крізь розбите вікно, покинувітіи непотрібні інструменти, й пішки заглибивсь у ліс. Анґус шукав його сліди в розлитому мастилі, та не знайшов нічого. Обійшов металевий труп і почав шукати в стінах зяючої печери дірку, якою могла б вилізти людина. Жодної такої дірки не було. Скільки часу минуло від моменту катастрофи, Анґус не знав. Знав одне: ті двоє перших зникли в лісі три доби тому, а Піркс — годин на двадцять-тридцять пізніше. Така мізерна різниця в часі не давала змоги встановити, чи це велетохід самого Піркса, а чи операторів з Ґрааля.

Анґус, живий, закутий у залізо, стояв над перекинутим велетом і спокійно розмірковував, що робити далі. Десь у цьому витопленому жаром пухиреві мав неодмінно бути отвір, яким урятувався нещасливий водій, та, мабуть, після втечі отвір засмоктало.

Порцеляновий шрам мав бути досить тонкий — з діґлатора Анґус його не міг помітити, тому, відключившись од велетня, якнайшвидше перевдягся в скафандр, збіг, гуркочучи сходами, до стегнового люка, драбинкою зліз на ступню й зіскочив на склистий ґрунт. Витоплена в обвалі печера нараз видалася значно більшою, ніби він сам раптово поменшав.

Анґус обійшов печеру довкола — майже шістсот кроків. Наближаючи шолом до прозорих місць, яких, на жаль, було чимало, він обстукував їх молотком, прихопленим на пульті управління, а тоді спробував видовбати нішу між давно затверділими «стовбурами». Поверхня тріснула, мов скляна, звідти посипалося кришиво, потім щось загуркотіло, й на нього обвалилася хмара легкого щебеню й кристалічного пилу. Анґус пересвідчився, що все це пусте, зниклого водія він не знайде, а сам опиниться в пастці. Пролом, у який він зайшов діґлатором до печери, вже затягувався білими, завтовшки як рука бурульками, вони потроху тужавіли, нагадуючи соляні стовпи.

На це не було ради. А що найгірше, не було часу на спокійні роздуми, адже й склепіння осідало — воно вже майже торкалося плечей велетохода, схожого тепер на Атланта, що тримає на собі небесне склепіння.

Анґус і не згледівся, як знов опинився в кабіні, що вже потроху, міліметр за міліметром, нахилялася разом із корпусом, натяг електронну шкіру і ще якусь мить повагався, чи варто вмикати випромінювач. Тут у кожному вчинкові крився непередбачений ризик — розплавлене склепіння могло й скрапати і обвалитись. Анґус просунувся на кілька кроків і тут-таки, біля чорної купи поламаного велетохода, знайшов місце, звідки міг узяти розгін і з усієї сили вихопитися назовні. Не для того, щоб ганебно втекти, а щоб вирватися зі склистої гробниці. А там уже побачить, що робити далі.

Силова установка заграла турбінами. Від удару сталевих кулаків біла стіна загула, тріщини зірчасто розповзлися вгору й вусібіч, і водночас гримнув грім.

Те, що сталося, відбулося так швидко, що Анпус не встиг нічого зрозуміти. Відчув такий страхітливий удар згори, що велет, у якому він сидів, лише басовито зойкнув, заточився, вилетів крізь вибитий пролом, наче листок паперу, і під лавиною брил, уламків, пилу так раптово врізавсь у ґрунт, що, незважаючи на амортизацію, всі нутрощі Анґуса Парвіса підскочили до горла. І в той же час падіння було неймовірно повільне: уламки, що вкривали стежку, якою він прийшов сюди, піднімались, їх було видно в шибку так, наче не він падав, а та снігова гладінь, на яку градом сипались уламки, ставала перед ним дибки. Він наближався з висоти до цієї білини, загорнутої хмарами куряви, аж поки крізь усі шпангоути корпуса, виючі мотори, їхні важелі, захисні рідини броні до нього дійшов останній громовий удар.

Анґус лежав осліплий. Лобове скло не тріснуло, однак угрузло у відвалі, масу якого він відчував на собі, на спині діґлатора. Турбіни вили вже не під ним, а ззаду на холостих обертах, бо від перевантаження самі себе вимкнули. На чорному, мов сажа, тлі вікна полум’яніли всі покажчики. Вони потроху блідли й сіріли, тоді стали ясно-зеленими, однак ті, що були з лівого боку, один за одним гасли, немов дотліваючі жарини.

Анґус лежав з лівого боку в покаліченому велетоході. Покаліченому, бо руки й ноги діґлатора не діяли. Світився лише контур його другої сегментної половини. Судомно дихаючи, Анґус відчував сморід перегорілого мастила. Отже, сталося те, чого він боявся. Чи зможе напівпаралізований діґлатор бодай повзти?

Анґус перевірив турбіни, вони заграли в унісон, проте сигналізація відразу ж спалахнула пурпуром попередження. Коли обвал штовхнув його іззаду, велетохід упав не долілиць, а трохи боком. Глибоко дихаючи, Анґус якнайповільніше, наосліп, увімкнув внутрішнє освітлення і знайшов аварійний інтероцептор велетохода, щоб зрозуміти, в якому положенні перебувають кінцівки й корпус машини. Накреслене холодними лініями зображення з’явилося відразу. Обидві сталеві ноги зчепились, а точніше — схрестилися, отже, колінні суглоби тріснули. Ліва стопа зайшла за праву, однак і правою він не зміг навіть поворухнути. Мабуть, ноги вчепилися одна в одну виступами, а решту довершив тиск обвалу.

Попередня
-= 21 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!