Слава ЗСУ!

Сморід витікаючого з гідравліки мастила дратував ніздрі дедалі настирливіше. Анґус іще раз спробував виборсатися з завалу, переключивши всю мережу мастилопроводу на слабший, аварійний контур. Намарне? Уже щось розпечене, слизьке, м’яке підтікало йому під стопи, гомілки, стегна. В білому світлі лампи над головою, лежачи на шибі кабіни, він побачив мастило, розстебнув змійку, виліз із електронної шкіри й, стоячи навколішках голий, відкрив стінну шафку, яка тепер була над ним. І аж зойкнув під вагою скафандра, що випав звідти, вдаряючи його в груди кисневими бутлями. За ними білою кулею полетів у мастильну калюжу шолом. Трикотажний костюм просяк гідравлічною рідиною. Анґус без вагання вліз у скафандр, витер мастило з шолома, надяг його, стяг застібки і навкарачки поповз колодязем, тепер уже горизонтальним, наче тунель, до стегнового люка.

І цього, й аварійного люка на «хребті» велетохода відчинити не вдалося. Нікому не відомо, як довго він ще пробув у кабіні, аж поки зняв шолом і, лігши на залиту мастилом шибу, підніс руку до червоного йогника, розбив невеличкий пластиковий горбок і щосили втиснув углиб майбуття ввігнуту кнопку вітрифікатора. І ніхто не зможе дізнатися, про що він думав і що відчував, готуючись до крижаної смерті.

НАРАДА

Доктор Герберт сидів біля навстіж одчиненого вікна, зручно випроставши ноги, обгорнуті пухнастою ковдрою, і переглядав гістограми. Хоча надворі буяв день, у кімнаті панували сутінки. Напівтемряву посилювало чорне, мов за кіптюжене, склепіння з перехрещених товстих, просочених живицею балок. Підлога була вимощена з великих, щільно підігнаних дощок, стіни викладені з товстих колод. За вікном бовваніли порослі лісом схили Ловця Хмар, далі масив Кратакальга і стрімчак найвищої гори, подібної до буйвола з обламаним рогом, яку індіанці назвали в давнину Каменем Сяючого Блаженства. Над сірою, втиканою каменюччям долиною, здіймалися розлогі схили, з північного боку вкриті кригою. За північним перевалом сяяла блакиттю далека рівнина. Ген-ген, у неймовірній далині здіймалася в небо вузька смужка диму — знак діючого вулкана.

Доктор Герберт порівнював знімки й робив позначки ручкою. Жоден шелест не долинав до нього. Вогники свічок рівним полум’ям горіли в холодному повітрі. їхнє світло видовжувало контури меблів, зроблених у староіндіанському стилі. Велике крісло у формі людської щелепи відкидало на стелю страхітливі тіні зубатих билець, що закінчувалися закрученими іклами. Над каміном шкірились вирізьблені з дерева безокі маски, а столик, що стояв біля Герберта, опирався на згорнуту в клубок змію. Голова її спочивала на килимі, полискуючи очима, світло свічок мінилося в червоних напівкоштовних камінцях, вставлених в очниці.

Здалека долинув дзвінок. Герберт відклав знімки, які він вивчав, і підвівся. Кімната вмить змінилась — перетворилася на простору їдальню. Посередині з’явився стіл, не вкритий скатертиною. На чорному дереві мерехтіла зелена яшма столового сервізу. Крізь розчинені двері в’їхав інвалідський візок — такими користуються паралітики. У ньому спочивав огрядний чоловік з м’ясистим обличчям, на якому між брезклими щоками губився маленький носик. Чоловік був у шкіряній куртці. Він чемно кивнув Гербертові. Водночас увійшла худа, немов тичка, дама з чорним волоссям, ніби розрізаним навпіл пасмом сивини. Навпроти Герберта раптом з’явився гладкий присадкуватий священик з апоплексичним обличчям. А коли слуга вже поставив на стіл першу страву, до кімнати, винувато похнюпившись, увійшов сивий чоловік з роздвоєним підборіддям. Він затримався біля масивного каміна, складеного з великих каменюк, і якийсь час грів руки над вогнем, а тоді сів на те місце, що вказав йому паралізований господар.

— Ваш брат ще не повернувся з прогулянки, Мондіане? — запитала в нього худа жінка.

— Певно, сидить на Зубі Мазумака й дивиться в наш бік,— відповів господар, утиснувши візок у залишений між стільцями проміжок.

Він їв швидко й з апетитом. Після цієї репліки всі їли мовчки, аж поки слуга розлив каву, аромат якої змішався із солодким димом сигар. Тоді худа жінка озвалася знову:

— Мондіане, сьогодні ви повинні розповісти нам, що було далі у тій історії з Оком Мазумака.

— Так, так,— підхопили всі.

Мондіан Вантенеда насупив брови, сплів руки на череві. Тоді обвів поглядом усіх присутніх, ніби замикаючи коло слухачів. У каміні тріснула, догоряючи, дровина. Хтось одіклав виделку, брязнула ложка, й запала тиша.

— На чому я зупинився?

— На тому, як дон Естебан і Дон Гільєльмо, почувши легенду про Кратакальгу, вирушили в гори, щоб дістатися до Долини Семи Червоних Озер…