Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

— Під час усієї подорожі,— почав Мондіан, зручніше вмостившись у своєму візку,— обидва іспанці не зустріли нікого — ні людини, ані тварини — і лише зрідка чули крики орлів, що ширяли над ними. Часом угорі пролітав стерв’ятник. Після численних спроб їм нарешті пощастило зійти на гірську стежку Мертвої річки. Звідти вони побачили високу гору, схожу на коня, що став дибки, закинувши в небо незграбну голову. Туман огортав його тонку, теж немов кінську, шию. Отоді-то дон Естебан і пригадав слова старого індіанця з долини: «Стережіться гриви Чорного Коня!»

Мандрівники почали радитися, чи йти їм далі. Як ви пригадуєте, на передпліччі в дона Гільєльмо було витатуйовано карту гірського пасма. Харчі їхні підходили до кінця, хоча минав лише шостий день подорожі. Отож вони доїли рештки солоного в’яленого м’яса й угамували спрагу з джерельця, що витікало з-під Одрубаної Голови. Проте зорієнтуватися на місцевості не могли, бо витатуйована карта виявилась неточна. Перед заходом сонця туман почав підніматися все вище й вище на хребет Коня; вони йшли так швидко, що аж кров бурхала їм у головах, але туман піднімався ще швидше й наздогнав їх на самісінькій шиї Коня. В тому місці, де їх огорнув білий саван, гірська стежка звужувалася і ставала не ширшою за держак мачете. Отож іти так само вони вже не могли й осідлали вузький гірський хребет, як осідлують коня. Так і рухались, аж поки біла волога темрява стала чорною. І коли сили зовсім полишили їх, хребет раптом скінчився.

Іспанці не знали, що під ними: урвище — чи той спуск у Долину Семи Червоних Озер, про який розповів старий індіанець. Отож вони просиділи цілу ніч, підтримуючи один одного плечима, зігріваючись теплом власних тіл, а нічний вітер свистів, крещучи по хребті, немов ніж по камені. Досить було задрімати — й ти полетів би в безодню, отож вони висиділи сім годин, не склепивши очей.

Потім зійшло сонце, розвіяло імлу, й іспанці побачили, що урвище під ними прямовисне, наче мур, але з вісьмома уступами. Туман у клоччя рвавсь об шию Коня. Вдалині чорніла Голова Мазумака, змішуючись із білими хмарами, вгору здіймалися стовпи червоних димів.

Обдираючи руки до крові, іспанці спустилися вузьким звором до улоговини —Долини Семи Червоних Озер. Однак тут Гільєльмо остаточно знесилів. Дон Естебан першим дістався скелястого уступу, що висів над прірвою, й повів товариша за руку. Так вони й дибали, аж поки натрапили на осип, де сіли відпочити,

Сонце вже підбилося високо вгору, й Голова Мазумака почала випльовувати на них кам’яні брили, що, падаючи, відскакували од уступів. Отож їм довелося спускатися. Коли Голова Коня почала знизу видаватися вже такою маленькою, як дитячий кулачок, вони побачили перше Червоне Джерело, сповите в хмару рудого шумовиння. Тоді дон Естебан витяг з-за пазухи в’язку видублених ремінців кольору акантового дерева. Вони були пов’язані численними вузликами. Дон Естебан довго обмацував їх, розбираючи індіанське письмо, аж поки втямив, якою дорогою вони мають іти далі.

Попереду відкрилася Долина Мовчання, всіяна величезними брилами. Іспанці пробиралися між ними, обминаючи глибокі тріщини.

— Ще далеко? — пошепки спитав Гільєльмо, бо горло в нього геть спеклося й голос сів.

Дон Естебан дав йому знак мовчати. Гільєльмо необережно зачепив камінець і той, падаючи, потяг за собою цілу лавину. Під її гуркіт стіни Долини Мовчання задиміли, вкрилися срібною хмарою і тисячі вапнякових брил покотилися донизу. Дон Естебан, який саме проходив під склепінчатим навісом, втяг приятеля під це прикриття в ту мить, коли лавина долетіла до них і, немов гроза, покотилася далі.

Донові Гільєльмо дісталось по лобі каменем, пішла кров. Дон Естебан зняв сорочку, роздер на смуги й перев’язав товариша. Врешті, коли долина геть звузилась і небо над ними зробилось увширшки як річка, вони побачили потік, що біг камінням зовсім безшумно. Вода була прозора, мов діамант, і впадала до підземного річища. Тепер їм треба було увійти по коліна в бистру крижану течію.

Шалений потік підбивав їм ноги, однак невдовзі вода звернула, й мандрівники опинилися на косі сухого жовтого піску перед гротом з багатьма отворами. Дон Гільєльмо знесилено сів і з подивом завважив, що пісок якось дивно виблискує. Він набрав жменю й придивився. Пісок був незвичайно важкий. Дон Гільєльмо спробував його на зуб і пересвідчився, що це золото.

Пригадавши слова індіанця, дон Естебан оглянув грот. В одному його кутку щось блищало, наче вертикально застиглий нерухомий пломінь. Дон Естебан підійшов ближче, то була кришталева брила, відшліфована водою. Над нею в скелі зяяв отвір, крізь який світилося небо. Формою брила нагадувала величезну, вбиту у ґрунт домовину. Заглянувши досередини, дон Естебан спершу розгледів у глибині брили лиш міріади рухливих вогників, химерне вирування срібла. Потім йому здалося, що навкруги все потемніло, і він помітив великі шматки березової кори, які розтулялися. Коли й вони щезли, дон Естебан відчув, ніби хтось дивиться на нього із самої середини крижаної брили.

Попередня
-= 23 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!