Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

То було мідне обличчя, пооране глибокими зморшками, а очі вузькі, немов лезо ножа. Що довше дон Естебан удивлявся в нього, то помітнішим ставав на бронзовім обличчі лютий посміх. Дон Естебан з- прокльоном ударив об брилу стилетом, але вістря безсило ковзнуло, не полишивши на брилі й сліду. Проте мідне обличчя, викривлене лиховісним посміхом, зникло. Дон Естебан не розповів Гільєльмо про те, ЩО побачив, бо в того, здавалося, починалася лихоманка.

Вони ввійшли до грота. Грот розгалужувався кількома коридорами, іспанці обрали найширший і, запаливши смолоскипи, які мали при собі, рушили вглиб. В одному місці коридоре чорною пащею відкрився бічний хід. Звідти бурхало розпеченим повітрям. Іспанцям довелося бігцем проминути те місце. Далі коридор звужувався: якийсь проміжок навіть мусили проповзти рачки.

Нараз просвіт збільшився. Вони підвелись навколішки. Останній смолоскип догоряв, і тут вони відчули, що під ногами в них щось рипить. У мерехтливому світлі іспанці побачили, що стоять на купі золотих брил. Але й це ще було не все. Побачивши Вуста й Око Мазумака, вони прагнули роздивитись і його Утробу. По якомусь часі дон Естебан пошепки сказав товаришеві, ніби щось бачить. Гільєльмо марно виглядав у нього з-за плеча.

— Що ти там бачиш? — спитав він в Естебана.

Догоряючий смолоскип уже обпікав Естебанові пальці. Видиво з’явилося раптово: стіни наче розійшлись, навколо запанував непроглядний морок, з якого смолоскип видобував червонясті обриси грота. Пльєльмо бачив, як товариш рушив уперед, а полум’я смолоскипа в його руці хитається, відкидаючи назад гігантські тіні.

Враз із глибини грота виринуло величезне обличчя з опущеними додолу очима. Воно висіло в повітрі. Дон Естебан закричав. То був розпачливий крик, але Гільєльмо добре почув кожне слово. Його товариш кликав на допомогу Ісуса і його Матір. А люди, як Естебан, могли проказати такі слова, лише зазирнувши у вічі смерті. Коли розлігся крик, Гільєльмо затулив обличчя руками. Потім почувся гуркіт, спалахнуло полум’я, й Гільєльмо знепритомнів…

Відкинувшись у кріслі, Мондіан Вантенеда мовчки дивився кудись удалину, повз тих, що сиділи навколо нього, темний на тлі вікна, за яким у спадаючих сутінках видніли фіолетові зубці гір.

— У верхній течії Арагуеріти мисливці, що полювали на оленів-рогачів, виловили тіло білого чоловіка, прив’язаного до надутої повітрям бізонячої шкури. Спина його була розрубана, а ребра виламані назад у формі крил. Боячись солдатів Кортеса, індіанці хотіли спалити труп, однак у їхньому селищі саме перебувала кінна естафета Понтерона, на прізвисько Одноокий. Труп завезли •у табір і там пізнали дона Гільєльмо. А дон Естебан пропав безвісти.

— Звідки ж тоді відома ця історія?

Запитання пролунало, неначе скрегіт. Увійшов служник з канделябром. У мерехтливому світлі стало видно обличчя того, хто питав — лимонно-жовте, з безкровними губами. Він чемно усміхався.

— На початку я переказував розповідь старого індіанця. Він запевняв, ніби Мазумак усе бачить своїм Оком. Може, індіанець убирав усе це в шати міфології, та загалом казав правду. То був початок шістнадцятого віку, і європейці ще зовсім небагато знали про здатність шліфованого скла збільшувати силу погляду. Два величезні гірські кришталі, відшліфовані чи то природою, чи людськими руками, стояли на Голові Мазумака і в Гроті Утроби так, що, дивлячись в один, було видно все, що робиться навколо другого. То був своєрідний перископ, утворений двома дзеркальними призмами, віддаленими одна від одної на тридцять кілометрів. Індіанець, який стояв на вершині Голови, бачив обох лиходіїв, що залізли в Утробу Мазумака. І, можливо, не тільки бачив, а й міг їх знищити.

Мондіан рвучко викинув руку вперед. У коло жовтогарячого світла на столі впала товста в’язка ремінців. Шкіра, вкрита облупленою фарбою, була позначена глибокими надрізами. Коли вона падала, почувся шелест: була дуже стара й висохла.

— Отож, був хтось,— завершив свою розповідь Мондіан Вантенеда,— хто стежив за експедицією й потім розповів про неї.

— Виходить, ви знаєте дорогу до золотої печери? Посмішка Мондіана ставала дедалі байдужіша, ніби танула разом з гірськими верхами, розчинялася у холодній нічній тиші.

— Цей будинок, власне, й стоїть біля Вуст Мазумака. Коли тут вимовляли слово, Улоговина Мовчання повторювала його могутнім гуркотом. То був природний кам’яний гучномовець, у тисячу разів сильніший від електричного.

— Та невже?..

— Сотні літ тому у дзеркальну плиту влучила блискавка й перетворила її на купу кварцу. Улоговина Мовчання — це місцина, на яку виходять наші вікна. Дон Естебан і дон Гільєльмо дісталися сюди з боку Брами Вітрів, але Червоні Джерела вже давно висохли, а людський голос не може зрушувати каміння. Мабуть, долина була резонатором. Печеру закрив підземний поштовх. Там нависала брила, вона, мов клин, розділяла стіни ущелини. Цей клин завалило струсом, ущелину засипало. Що сталося пізніше, коли іспанці намагалися форсувати ущелину, хто викликав кам’яну лавину на колону піхотинців Кортеса — невідомо. Гадаю, цього ніхто ніколи не дізнається.

Попередня
-= 24 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!