Слава ЗСУ!

— Не перебільшуйте, дорогий Вантенеда. Скелі можна підірвати, пробити машинами, воду викачати з підземель — чи не так? — озвався гладкий, присадкуватий панотець від кінця столу. Він налив тонку сигару з марихуаною.

— Ви гадаєте?—Мондіан не приховував іронії.—Немає такої сили, яка б відкрила Вуста Мазумака, якщо Він цього не схоче,— промовив він, відштовхнувшись од столу. Мондіан зробив це так рвучко, що згасив дві свічки. Решта горіла ясним полум’ям, а клаптики кіптяви літали над ними, мов дрібні нічні метелики. Мондіан простяг волохату руку між обличчями своїх слухачів, схопив зі столу в’язку ремінців і знову розвернув візок на місці з такою силою, аж зарипіла гума коліс. Присутні підвелися і почали розходитися.

Доктор Герберт сидів, утупившись у миготливе полум’я свічки. З відчиненого вікна тягло прохолодою. Він здригнувся від пронизливого холоду, перевів погляд на служника, який уніс і розіклав перед розжареними ґратами каміна важкий оберемок Дров, управно розкидав жар і виклав над ним дах із полін — справжній витвір мистецтва. В цю мить хтось відчинив другі двері й провів рукою по ніші. Довкола все знову змінилося. Камін з грубого каменю, служник біля каміна, стільці з різьбленими спинками, канделябри, свічки, вікна і гірська ніч за ними розпливлися в рівному тьмяному світлі. Зник і широкий стіл із сервізом, і в білій невеличкій залі зі склепінчастою гладенькою стелею, лишився сам Герберт на єдиному стільці перед квадратною дошкою й недоїденою печенею в тарілці: тільки ця частина столу вціліла.

— Бавишся? В такий момент? Старі розваги? — допитувався прибулий. Погасивши видиво, він силкувався скинути роздуту прозору плівку, що вкривала його волохатий комбінезон, застебнутий аж під шию. Врешті просто роздер плівку, бо не міг вивільнити з неї ноги, взуті у блискучі, мов із металу, черевики. Зіжмакавши, він одкинув плівку геть, провів великим пальцем по грудях, і комбінезон широко розкрився. Прибулець був молодший від Герберта, нижчий, із сорочки без коміра виглядала м’язиста шия.

— Зараз лише перша година. Ми домовилися на другу, а гістограми я й так знаю напам’ять.

Герберт, трохи розгублений, підняв пачку знімків. Прибулець розстебнув грубі застібки черевиків, почовгав до металевого виступу, що тягся вздовж стін, і дуже швидко, ніби жонглював колодою карт, заходився викликати по черзі голографічні образи в зворотному напрямі. Ось промайнула рівнина з пасмом стрімких вапнякових верхів, які біліли у місячному світлі, немов кістяк кажана-вампіра, потім з’явилися залиті сонцем джунглі, де серед ліан миготіли барвисті метелики. Зрештою виникла піщана пустеля з високими кучугурами термітників. Голографічні видива з’являлися несподівано, оточували обох чоловіків і ’гак само несподівано зникали, «переплавлялися» в інші образи.

Герберт терпляче чекав, коли його колезі надокучить цей перегляд. Стояв з пачкою гістограм у руці й думками був далеко від цих видив, якими, можливо, хотів угамувати внутрішній неспокій.

— Щось змінилося? — запитав він урешті. — Так? Його молодий колега повернув залу його попередній аскетичний вигляд, посерйознішав і якось невпевнено пробурмотів:

— Та ні, нічого не змінилось. От тільки Араго просив, щоб ми зайшли до нього перед нарадою.

Герберт розгублено закліпав очима — його прикро вразила ця новина.

— І що ти йому сказав?

— Що ми прийдемо… Чого ти так дивишся? Не хочеш іти?

— Не хотів би, та розумію, що ти відмовитися не міг. Але ми й без теологічних суперечок маємо над чим сушити голову. Чого він од нас хоче? Щось казав?

— Ані слова. Він не лише порядний, але й розумний чоловік. 1 вміє берегти таємницю.

— Отож тактовно нам натякне, що ми канібали.

— Не верзи дурниць. Зрештою, ми йдемо не на суд. І на борт їх узяли для того, щоб оживити. Це він теж добре знає.

— І про кров знає?

— Не маю уявлення. А хіба це так страшно? Трансфузію робили ще двісті років тому.

— В його очах це буде не трансфузія, а наруга над останками — щонайменше.

— Їм уже й так нічого не допоможе. А трансплантації старі як світ. Я на релігіях не дуже розуміюсь, але в усякому разі його церква не виступає проти цього. А взагалі, звідки ці сумніви — підтримає операцію священик чи ні? Командир дасть згоду, і гадаю, що більшість екіпажу — також. Араго навіть не має права голосу. Летить з нами, як ватіканський апостольський спостерігач. Як пасажир.

— Ніби все так, Вікторе. Але в гістограмах виявилася фатальна несподіванка. Не можна було брати ці останки на нашу «Еврідіку». Я був проти. Чому їх не відправили на Землю?