Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

— Це з Меркурія. Я водив там біганта. Японська модель. Вісімсот тон. А ось дозвіл на управління тисячниками. Я свердлив на Антарктиді материковий льодовик шведським льодоходом, кріоператором. А ось фотокопія диплома з Ґренландії: друге місце у змаганнях. А це — з Венери.

Пілот кидав папірці та фотографії, мов козирні карти.

— Я був на Венері з експедицією Холлея. Оце мій термопед, а це — мого колеги, змінника. Обидві моделі непогані. Тільки режим кліматизації не тримався.

Ґоссе підвів на нього очі.

— Але ж ви пілот?

— Перекваліфікувався. Саме в командора Піркса. Служив на його «Гуллівері». Спочатку командував буксировозом…

— Скільки вам років?

— Двадцять дев’ять.

— Коли ж ви все це встигли?

— Коли захочеш, то встигнеш. Зрештою водій планетарних машин опанує будь-який новий тип протягом години. Це те ж саме, що пересісти з мопеда на мотоцикл. — Пілот замовк. Мав іще пачку фотографій, але не витягав їх. Зібравши з пульта розкидані папери, засунув їх назад у гаман і сховав до внутрішньої кишені. Стояв біля Ґоссе розпашілий, у розхристаному скафандрі. На моніторах одна за одною бігли смуги світла без будь-якої інформації. Примостившись на круглому поруччі під шибами, Лондон мовчки спостерігав цю сцену.

— Ну, припустімо, я дав би вам діґлатор. Припустімо. Що б ви робили? Пілот усміхнувся. На його чолі блищали крапельки поту. На світлій чуприні виднів слід від тім’яних подушок шолома.

— Я взяв би випромінювач і пішов туди. Гігаджоулевий, споряджений. Вертольоти Ґрааля такого випромінювача не піднімуть, а для діґлатора навіть сто тон — дріб’язок. Я пішов би й розвідав, що там і до чого… Марліну, може, не варто морочити собі голову пошуками з повітря. Я знаю, скільки там гематидів. І туману. З висоти нічого не розгледиш.

— А ви разом з машиною одразу ж підете на дно.

Пілот посміхнувся ширше — аж блиснули білі зуби. Ґоссе побачив, що у цього хлопця (це й справді був іще хлопець — лише масивний скафандр додавав йому років) такі ж очі як у Піркса. Може, трохи світліші. Пілот мружився, через те його погляд був мов у великого кота, який дивиться на сонце,— безневинний і гострий водночас.

— Він хоче ввійти у западину і «трохи роздивитися»,— звернувся Ґоссе до Лондона, чи то питаючи, чи то виставляючи на посміх молодого зухвальця. Лондон не поворухнувсь. Ґоссе підвівся, зняв навушники, підійшов до картографа і, мов штору, опустив велику карту північної півкулі Титана. Дві широкі смуги зміїлися на золотаво-ліловому тлі, порізаному ізолініями.

— Ми перебуваємо ось тут. По прямій до Ґрааля сто десять миль. Цим старим маршрутом, чорним, сто сорок шість. На ньому ми втратили чотирьох людей, ще тоді, коли Ґрааль бетонували і єдиний посадочний майданчик був у нас. Тоді користувалися педипуляторами на дизелях, керованих гіперголами. Як на місцеві умови, погода стояла чудова. Дві партії машин дійшли до Ґрааля без будь-яких пригод. А потім, за один день, зникло чотири великоходи. У Великій Западині. Ось у цьому заштрихованому кружечку. Зникли без сліду.

— Знаю,— відказав пілот. — Я це вивчав. Знаю імена тих людей. Ґоссе торкнувся пальцем того місця, в якому червоною фарбою було накреслено кружний шлях — південніше від чорної траси.

— Дорогу продовжили, але ніхто не знав, як далеко сягає підступна дільниця. Відрядили туди геологів. З таким самим успіхом могли б відрядити й дантистів: ті теж знаються на дірках. На жодній планеті немає рухомих гейзерів, а тут є. Ось ця голуба пляма на півночі — то Море Гінікум. І ми, й Ґрааль перебуваємо в глибині материка. Це губка. Море Гінікум не затоплює западини між нами і Ґраалем, бо все узбережжя — це плоскогір’я. Географи твердили, що цей, так званий континент, подібний до балтійського щита феноскандії.

— Вони помилились,— перепинив його пілот. Це починало скидатися на лекцію. Він поставив шолом у куток і, відкинувшись у кріслі, склав руки, як зразковий учень. Не розумів, чого хоче Ґоссе: ознайомити його з маршрутом чи відговорити від дальшої подорожі, але ситуація йому подобалася.

— Ото ж бо й воно. Під скелями залягає гідрокарбонова мерзлота. Це паскудство виявили при глибокому свердлуванні. Вічна мерзлота, але не справжня, а з вуглеводневих полімерів. Вона не тане навіть при нулі градусів Цельсія, а в нас тут ніколи не буває тепліше за мінус дев’яносто. Всередині западини нікуди ступити через старі дохлі гейзери. Експерти вважають їх залишками вулканічної активності. Коли ці гейзери ожили, до нас завітали гості — фахівці вищої кваліфікації. За допомогою сейсмоакустики вони глибоко під скелями виявили низку печері таких розгалужених, яких світ не бачив. Зробили спелеологічну експертизу, бо гинули люди, а за них треба було виплачувати страховку. Отож, зрештою, консорціум розщедрився. А тоді ще й астрономи додали: коли супутники Сатурна опиняються між Титаном і Сонцем, гравітаційний приплив досягає максимуму, материковий щит деформується і витискає з-під мантії магму. Титан і досі має розпечене ядро. Магма застигає ще в надрах, але підігріває всю Орландію. Море Гінікум — як вода, бо основа Орландії — як губка. Закорковані підземні річища відкорковуються, і тоді з’являються гейзери. Тиск сягає тисячі атмосфер. Ніколи не знаєш, де це свинство вийде на поверхню. То ви й справді будь-що хочете туди?

Попередня
-= 4 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!