Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

Ми рушили вперед. Удвох переносили свої речі частинами на кілька десятків кроків, тоді поверталися по решту. Так ми ходили туди-сюди п’ять разів, а сонце пекло несамовито. Хоч на мені була біла сорочка, на плечах утворилися невигойні виразки. Я був змушений спати долілиць. Але все то дрібниці.

Цілий день ми заглиблювались у Місто Термітів. Не знаю, чи є в світі щось страшніше. Уявіть собі: з усіх боків, попереду й позаду кам’яні стовпи заввишки у три поверхи. Місцями вони стояли так близько один до одного, що насилу можна було між ними протиснутись. Нескінченний ліс шерехатих сірих колон. А коли ми спинялися, з середини долинав невиразний, безперервний шелест, який іноді переходив у стукіт. Коли я притуляв до стіни руку, було чутно, як та стіна тремтить безперестану: за нею вдень і вночі вирувало життя. Кілька разів ми ненароком роздавлювали хідники, переплутані під ногами, мов попелясті линви. Тими трубчастими хідниками нескінченними лавами лазили білі комахи. Відчувши небезпеку, з проламу тут-таки з’являлися рогові шоломи солдатів, які розтинали повітря ножицями щклепів і стріляли навсібіч липкою пекучою рідиною.

Я йшов отак наосліп уже другий день, бо не було й мови про будь-яку орієнтацію. І раз у раз видивлявся термітник, який був би вищий від інших;

я шукав той, про який мені розповідав Нфо Туабе. Однак я бачив лише скам’янілий ліс. Джунглі за нами здіймалися зеленою стіною, потім стали блакитною лінією на видноколі й врепг.’і зникли. Запаси води кінчались. А термітникам не було краю. У підзорну трубу я бачив лише стовпи термітників, що зливались на обрії, як колосся пшениці.

Я захоплювався своїм юним супутником. Не нарікаючи, він робив усе те, що й я, не відаючи, для чого й нащо.

Отак ми йшли чотири дні. Я був зовсім п’яний від сонця. На небо не можна було глянути — не допомагали й темні окуляри. А навколо — частокіл термітників без кінця-краю. Ніде ані сліду живої істоти. Сюди навіть стерв’ятники не залітали. Тільки де-не-де стояли самотні кактуси.

Нарешті аж увечері, ковтнувши порцію води, що припадала на той день, я видерся на верхівку дуже високого термітника. Гадаю, він пам’ятав часи Цезаря. Я без будь-якої надії роззирався довкола, аж тут помітив у підзорну трубу чорну цятку. Спершу думав, що то забруднена лінза, та я помилявся. Це й був отой термітник.

Наступного ранку я встав ще до сходу сонця й насилу розбудив Уагаду. Я визначив напрямок за компасом, і ми почали переносити речі. Я також замалював місцевість. Тим часом термітники,— щоправда трохи нижчі,— тулилися дедалі щільніше. Врешті вони стали таким частоколом, що я вже не міг пролізти. Малий негр іще якось протискався, отож я подавав йому пакунки, стоячи між двома колонами, а сам пролазив зверху.

Це тривало годин п’ять. За цей час ми пройшли зо сто метрів. Я бачив, що в такий спосіб ми нічого не зробимо, але мене охопила якась лихоманка. Не в буквальному розумінні, хоча в мене постійно була температура близько тридцяти .восьми градусів. Так позначався на мені клімат. Може, зрештою, це якось впливає й на мозок.

Я взяв п’ять фунтів динаміту в брусках і підклав під термітник, який стояв у нас на дорозі. Ми сховалися за іншими, коли я запалив шнур. Вибух був приглушений, вибухова хвиля пішла вглиб — аж земля задвигтіла. Від зруйнованого термітника лишилося тільки велике череп’я, що кишіло білими комахами. Досі. ми не завдавали шкоди одні одним. Тепер розпочалася битва. Через вирву не можна було пройти. Десятки тисяч термітів вилазили з вирви й сунули навсібіч, обмацуючи кожен клаптик землі. Я розпалив сірку, взяв на плечі апарат. Ви знаєте той апарат? Він нагадує обприскувач, яким користуються садівники. Або вогнемет. Ядучий дим бурхав зі шланга, якого я тримав у руці. Я вдяг протигаз, другий дав хлопцеві. Дав йому також спеціально для цього замовлені черевики — обплетені металевою сіткою. В такий спосіб нам пощастило пройти. Я випускав струмені диму, який розганяв термітів. Ті, що не відступали, гинули. В одному місці я був змушений удатися й до бензину —линув і підпалив, утворивши між нами і термітами вогняну завісу. Лишалося ще метрів сто до чорного термітника. Про сон не було й мови. Присвічуючи собі ліхтариками, ми сиділи біля резервуара, який безперервно бурхав димом. Що за ніч! Вам доводилося просидіти шість годин у протигазі? Ні? Отож ви собі не уявляєте, що це означає,— сидіти з розпеченою гумовою маскою на обличчі. Коли я хотів ковтнути повітря й відтягав трохи протигаз, то починав душитися димом. Так минула ніч. Хлопець мій’весь час тремтів. Я боявся, чи то не пропасниця.

Нарешті почало розвиднятись. Вода кінчалася. В нас лишалась одна-єдина каністра, її за суворої економії могло вистачити щонайбільше на три дні. Слід було якнайшвидше вертатися…

Попередня
-= 42 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!