Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Фіаско

Професор замовк, розплющив очі й глянув у камін. Жар уже зовсім посірів. Кімнату огортало світло лампи: зелене лагідне сяйво ніби просочувалося крізь шар’ води.

— Тоді ми дійшли до чорного термітника. — Професор підняв руку вгору: — Як зігнутий палець. Отакий вигляд мав. Зверху гладенький, ніби відполірований. Його в радіусі сорока кроків оточували нижчі термітники, і, що найдивовижніше,— не вертикальні, а схилені до нього, сказати б, як страховиська, котрі схилилися у гротескному уклоні.

Я поскладав усі наші речі в тому колі й узявся до роботи. Не хотілось руйнувати чорний термітник динамітом. Терміти за нами більше не гналися. Можна було врешті зірвати з обличчя протигаз. Яка полегкість! Кілька хвилин у цілому світі не було людини щасливішої за мене. Невимовна розкіш дихати на повні груди — і цей термітник, чорний, химерно зігнутий, не схожий ні на що досі бачене. Я танцював і співав як божевільний, дарма що піт градом котився з лоба. Мій Уагаду приголомшено дивився на мене. Можливо, думав, що я віддаю шану чорному богові…

Однак я швидко отямився. Причин для радості було небагато: вода кінчалася, сухого провіанту вистачить ледве на два дні. Щоправда, лишалися терміти. Негри вважають їх делікатесом. Але я не міг би примусити себе до цього. Хоча голод, зрештою, не свій брат…

Професор знову замовк, очі його блищали.

— Щоб багато не говорити… я розвалив цей термітник… Старий Нфо Туабе сказав правду.

Професор нахилився вперед, риси його обличчя загострилися. Далі він говорив без пауз:

— Був там спершу шар волокон, тонкого прядива, незвичайно гладенького й міцного. Всередині — комора, оточена щільним шаром термітів. Та чи були це взагалі терміти? Скільки живу, таких не бачив. Величезні, пласкі, мов долоня, вкриті срібними волосками, з лійкоподібними голівками, що закінчувалися якимись антенами. Антени ці торкалися сірого предмета, не більшого за мій кулак. Терміти були зовсім нерухомі. Навіть не намагалися боронитись, лише черевця рівномірно пульсували. Але коли я відривав їх од того сірого предмета, відразу ж гинули. Розсипалися в пальцях, як зітліле ганчір’я. Я не мав ні часу, ні сил усе це обстежити. Лише взяв той предмет, замкнув його в сталеву скриньку, й ми з Уагаду негайно вирушили назад.

Не говоритиму про те, як я дійшов до узбережжя. Ми наштовхнулися на рудих мурашок. Я благословив ту хвилину, коли взяв із собою каністру бензину. Якби не вогонь… Але годі про це… на першому привалі я уважно оглянув річ, викрадену з чорного термітника. Коли я добре її очистив, то виявилася ідеальної форми куля з речовини важкої, прозорої як скло, але та куля незрівнянно сильніше заломлювала світло. А ще там, у джунглях, я виявив феномен, на який спершу не звернув уваги. Думав, може, це мені здається. Але пізніше переконався, що це не було ілюзією.

Професор одкинувся на спинку крісла й став майже невидимий, сховавшись у тіні з головою. Потім неквапливо повів далі:

— Мене переслідували комахи. Метелики, жуки, павуки, мухи — все, що тільки можна собі уявити. День і ніч вони летіли за мною хмарою, що безперестанку гула. А вірніше не за мною, а за металевою скринькою, в якій лежала куля. Під час подорожі на кораблі було трохи легше. Користуючись сильнодіючими засобами проти комах, я позбавився цієї халепи. Нові не прибували — їх нема у відкритому морі. Але тільки-но я доплив до франції, все почалося знову. А найгірше — мурашки. Хоч би де я зупинявся, за годину з’являлися мурашки. Великі й маленькі, вони невідпорне тяглися до цієї кулі, збиралися на скриньці, вкриваючи її тремтливим клубком, розтинали, прогризали, нищили все, в що я її запаковував, давили одне одного, гинули, вивергали кислоту, силкуючись роз’їсти нею сталеву скриньку.

Професор замовк.

— Цей самотній будинок, у якому ми з вами сидимо, всі ті заходи, що я вживаю для убезпечення,— я роблю через те, що мене безупинно переслідують мурахи.

Він підвівся.

— Я робив експерименти. За допомогою діамантових свердел відколов од кулі часточку, не більшу за макове зерня. Цей крихітний шматочок викликав ту ж саму реакцію: притягав мурахів, як сама куля. Лише коли її взяти в товстий свинцевий кожух, нашестя комашні припиняється.

— Якесь випромінювання?..—захриплим голосом спитав слухач. Він, мов загіпнотизований, удивлявся в ледь видне обличчя старого вченого.

— Можливо. Не знаю.

— Ця куля у вас?..

— Так. Хочете її побачити?

Слухач зірвався на рівні ноги. Професор пропустив його першим у дверях, повернувся до письмового столу по ключі і швидким кроком пішов наздоганяти гостя у темному коридорі. Ввійшли до тісної комірчини без вікон. Вона була порожня, в кутку стояв великий старомодний сейф. Слабке світло неприкритої лампи під стелею блищало синюватим світлом на броньованих стінах сейфа. Професор упевненим рухом стромив ключ у шпарку й крутнув. Почувся хрускіт замка, товсті двері відхилилися. Він відступив убік. Сейф був порожній…»

Попередня
-= 43 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!