Слава ЗСУ!

— Що він за один? — спитав я, дістаючи бренді, содову і склянки.

— Мені — крапельку, — сказала Брет. — Не намагайся споїти мене. Граф? Нічого хлопець. Свій.

— Він таки граф?

— Будьмо. По-моєму, граф. Принаймні має право називатися. Про людей він знає геть усе й навіть більше. Звідки він усе те бере, га? У нього мережа кондитерських в Америці.

Вона надпила зі склянки.

— Він так і сказав: мережа. Начебто так. Він їх усіх сплів

докупи — розповів, як саме. Ото цікаво! Але він — свій. Цілком.

Це зразу видно.

Вона надпила ще трохи.

— Ти мене краще спитай, навіщо він мені. Слухай, ти ж не сердишся, правда? Знаєш, він дуже допомагає Зізі.

— А Зізі — справжній герцог?

— Певно, справжній. Тільки грецький. А художник — кепський. Знаєш, граф мені сподобався.

— Де ви з ним були?

— Скрізь! Він оце щойно привіз мене сюди. Пропонував десять тисяч доларів, якщо я поїду з ним у Біарріц. Скільки це фунтів?

— Близько двох тисяч.

— Сила грошей. Я йому сказала, що не можу. Він сприйняв це дуже галантно. Я йому сказала, що в мене забагато знайомих у Біарріці.

Брет засміялася.

— Та пий же, — сказала вона.

Доти я тільки раз пригубив склянку. Я зробив добрий ковток.

— Оце вже краще, — сказала Брет. — Вийшло дуже смішно.

Він пропонує: їдьмо в Канни. Я кажу, в мене забагато знайомих у Каннах. Тоді в Монте-Карло. Я кажу, в мене забагато знайомих у Монте-Карло. Кажу, в мене скрізь забагато знайомих. І, між іншим, воно й справді так. Потім я попросила, щоб він привіз мене сюди.

Вона дивилася на мене, спершись зап'ястком на край столу, тримаючи в пальцях склянку.

— Не треба на мене так дивитися, — сказала вона. — Я призналася йому, що кохаю тебе. І це, між іншим, правда. Не дивись на мене так. Він сприйняв це з біса галантно. Хоче повезти нас завтра вечеряти. Поїдеш?

— Чому б і ні?

— Ну, я, мабуть, піду.

— Вже?

— Я тільки хотіла глянути на тебе. І заманеться ж таке, правда? Може, вдягнешся і зійдеш зі мною? Він чекає з машиною тут недалеко.

— Граф?

— Власною персоною. І шофер у лівреї. Хоче покатати мене. Поснідаємо в Булонському лісі. Цілий кошик делікатесів. Набрав у Зеллі. Дюжина пляшок «Мюмма». Не спокусишся?

— Мені треба вранці працювати, — відповів я . — Та й однаково тебе я вже не наздожену — тільки нудьгу наганятиму.

— Не будь дурнем.

— Не можу.

— Ну, гаразд. Передати йому вітання?

— Авжеж. Найтепліші.

— На добраніч, любий.

— Я чую в голосі сльози?

— Ну й бридкий же ти.

Ми поцілувалися на прощання, і Брет затремтіла.

— Краще я піду, — сказала вона. — На добраніч, любий.

— Ти могла б і не йти.

— Ні.

На сходах ми поцілувалися ще раз, я гукнув консьєржці, і та пробуркотіла щось, ідучи до дверей. Я повернувся нагору й у відчинене вікно дивився, як Брет підійшла до великого лімузина, що чекав коло тротуару під ліхтарем. Вона сіла, й машина рушила. Я відвернувся. На столі стояли порожня склянка і склянка, наполовину наповнена бренді з содовою. Я виніс обидві на кухню й вилив недопите в раковину. Потім вимкнув світло в їдальні, сів на ліжко, скинув капці й ліг. І через оцю-от Брет я плакав! Але тут я згадав, як вона йшла вулицею й сідала в машину, і, певна річ, за мить мене знов охопив відчай. Удень не штука вдавати із себе залізного. Інша річ — уночі.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Вранці я пройшов бульваром Сен-Мішель до вулиці Суфле й випив кави з булочкою. Ранок був гарний. У Люксембурзькому саду цвіли каштани. Приємна прохолода вранішнього повітря віщувала спекотний день. За кавою я переглянув газети, потім викурив сигарету. З ринку вже йшли квіткарки, в'яжучи на ходу букетики. В один бік поспішали студенти-юристи, в другий — студенти Сорбонни. Бульваром бігли трамваї, люди поспішали на роботу. Я проштовхався на задню площадку автобуса і доїхав до церкви Мадлен, а звідти пройшов бульваром Капуцинок до Опери й завернув до корпункту. Дорогою я проминув чоловіка, що продавав заводних жабок, і чоловіка, що продавав іграшкових боксерів. Я завернув убік, щоб не наступити на нитки, за допомогою яких його помічниця приводила в рух боксерів. Вона тримала їх у схрещених руках, але дивилася кудись убік. Продавець умовляв двох туристів купити іграшки. Ще троє туристів зупинилися поглянути. Я пішов далі за чоловіком, який штовхав перед собою коток, друкуючи великими літерами на тротуарі слово CINZANO. Скрізь, куди не кинеш оком, люди поспішали на роботу. Було приємно йти на роботу. Я перетнув вулицю й зайшов на корпункт.