Слава ЗСУ!

У кімнаті консьєржки світилось, я постукав, і вона віддала мені пошту. Я сказав їй: «На добраніч» — і піднявся нагору. Надійшло два листи й кілька газет. Я переглянув листи під газовою лампою в їдальні. Обидва зі Штатів. Один був банківським повідомленням: мій вклад дорівнював 2432 доларам 60 центам. Я дістав чекову книжку, вирахував суму чотирьох чеків, виписаних після першого числа поточного місяця, і виявив, що решта становить 1832 долари 60 центів. Тоді записав цю суму на звороті квитанції. У другому конверті було шлюбне оголошення. Містер Алоїзіус Кербі з дружиною повідомляли про одруження своєї дочки Кетрін — я не знав ні молодої, ні молодого. Видно, повідомлення розсилали за адресними довідниками. Кумедне ім'я. Ні, я нізащо не забув би людини на ім'я Алоїзіус. Щиро католицьке ім'я. І папір з гербом. Ще один Зізі — грецький герцог. Чи граф як його там. Кумедний тип, отой граф. У Брет теж титул. Леді Ешлі. Під три чорти Брет. Ідіть ви під три чорти, леді Ешлі.

Я засвітив лампу біля ліжка, виключив газ і навстіж розчинив вікна. Ліжко стояло далеко від вікна, і я сидів при розчинених вікнах біля ліжка й роздягався. Нічний вантажний трамвай, що розвозив по ринках городину, прогуркотів по рейках. Ці трамваї особливо діймали мене вночі, коли не спалося. Роздягаючись, я дивився на себе в дзеркалі великої шафи, що стояла поряд із ліжком. Типово французький спосіб розставляти меблі. І, як подумати, зручний. І треба ж, щоб тебе поранило саме так. Кумедно — як подумати. Я надів піжаму й ліг у ліжко. З поштою прибули два тижневики, де було все про кориду, і я вийняв їх із бандеролей. Один тижневик був оранжевий, другий — жовтий. Обидва писали про те саме, тож, прочитавши один, не знайдеш нічого нового в другому. «Ле Торіль» був кращий, і я почав з нього. Прочитав його від першого до останнього рядка, аж до оголошень та головоломок. Потім погасив лампу. Може, вдасться заснути.

І знову — ті думки. Давня кривда. І треба ж мені було схопити кулю, покалічитися на такому оперетковому фронті, як італійський! В італійському госпіталі ми навіть домовилися заснувати своє товариство. І назву придумали — по-італійському вона звучала дуже кумедно. Цікаво, як склалася доля тих хлопців-італійців? Ми лежали в Мілані, в Головному госпіталі, в корпусі Понте. А сусідній будинок називався корпусом Цонди. І там стояла статуя Понте. Чи, може, Цонди. Саме там і відвідав мене штабний полковник. Ото була таки комедія! Тоді мені чи не вперше стало смішно. Я був геть забинтований. Але йому розповіли про мене. І він тут-таки виголосив блискучу промову: «Ви, чужоземець, англієць (всіх чужоземців називали англійцями), віддали більше, ніж життя». Ото була промова! Треба було мені записати її золотими літерами й повісити в рамці у себе в кабінеті. Він жодного разу не всміхнувся. Певно, весь час уявляв себе на моєму місці. \"Che mala fortuna! Che mala fortuna!\"1

Певно, сам я цього тоді не усвідомлював. Намагався звикнути й не псувати людям життя. Мабуть, воно не зіпсувало б життя і мені, якби в Англії, куди мене перевезли з Італії, я не зустрівся із Брет. Видно, їй просто захотілося неможливого. У людей завжди так. Ет, під три чорти людей. Католицька церква чудово залагоджує такі речі. Бодай доброю порадою. Мовляв, не думай про це. Гарна порада, правда? От і слухайся. Слухайся, та й годі.

Я лежав і не спав, а думки безладно снувалися. Потім я більше не міг відганяти це від себе — почав думати про Брет і тільки про неї. Я думав про Брет, і думки вже не снувались, а текли немовби повільними хвилями. Потім я зненацька заплакав. Трохи згодом мені полегшало, і я лежав у ліжку й слухав, як на вулиці гуркочуть вантажні трамваї, а потім заснув.

Пробудив мене галас, що долинав знадвору. Я прислухався й ніби почув знайомий голос. Я накинув халат і підійшов до дверей. Унизу голосно розмовляла консьєржка. І дуже сердито. Я почув своє ім'я й гукнув їй.

— Це ви, мосьє Барнс? — озвалася консьєржка.

— Так, я.

— Прийшла якась дама, збудила всю вулицю. Це ж тільки у злодіїв бувають справи о такій порі! Хоче, мовляв, побалакати з вами. Я сказала, що ви спите.

Потім я почув голос Брет. Спросоння я чомусь вирішив, що то Жоржет. Не знаю чому. Адже вона не знала моєї адреси.

— Впустіть її, будь ласка.

Брет піднялася сходами. Я побачив, що вона зовсім п'яна.

— Вийшло по-дурному, — сказала вона. — Таке зчинила. Ти ж не спав, правда?

— А що ж я, по-твоєму, робив?

— Не знаю. Котра година?

Я подивився на годинник. Пів на п'яту.

— Я й уявлення не мала, котра година, — сказала Брет. — Послухай, дозволь людині сісти, га? Ти не гнівайся, любий. Я оце щойно попрощалася з графом. Він привіз мене сюди.