Слава ЗСУ!

— Правда, — відповів я . — Ніхто взагалі нічого не розуміє.

Мені особисто тут було все давно зрозуміле. Свого часу я вже зі всіх боків зважив це питання і, зокрема, переконався, що певні каліцтва й вади викликають сміх, хоча для того, хто їх має, вони — тяжке нещастя.

— Бо це таки смішно, — сказав я. — Дуже смішно. І бути закоханим теж смішно.

— Справді? — Очі її знову стали пласкими.

— Ти мене не зрозуміла. Бути закоханим — це, що не кажи, радість.

— Ні, — сказала вона. — По-моєму, це пекельна мука.

— Бачити одне одного — це радість.

— Якби ж то.

— Ти не хотіла б мене бачити?

— Я не можу тебе не бачити.

Тепер ми сиділи, мов чужі. Праворуч був парк Монсурі. Ресторан, де є ставок із живою фореллю й де можна сидіти й дивитися в парк, був зачинений і темний. Водій озирнувся на нас.

— Куди поїдемо? — спитав я. Брет одвернула обличчя.

— Нехай везе в «Селект».

— Кафе «Селект», — сказав я водієві. — Бульвар Монпарнас.

Ми поїхали прямо, а там, де Бельфорський лев пильнує Монрузьку трамвайну колію, звернули. Брет дивилася просто себе. На бульварі Распай, коли попереду засвітився Монпарнас, Брет порушила мовчанку:

— В мене до тебе прохання. Тільки ти не сердься, гаразд?

— Не кажи дурниць.

— Поцілуй мене ще раз, поки ми не приїхали.

Коли таксі зупинилось, я вийшов і розрахувався. Брет підсунулася до дверей, надіваючи капелюха. Вона сперлася на мою руку, коли виходила з машини. Її рука тремтіла.

— У мене, мабуть, жахливий вигляд? — Вона насунула на очі свій чоловічий фетровий капелюх і ввійшла до кафе. Там за стойкою й за столиками сиділо майже все товариство, що було в дансингу.

— Привіт, хлопці! — вигукнула Брет. — Отепер я таки вип'ю!

— Брет! Брет! — До неї підбіг миршавий грек-портретист, який називав себе герцогом і якого всі називали Зізі. — У мене для вас сюрприз!

— Привіт, Зізі, — сказала Брет.

— Я хочу відрекомендувати вам свого приятеля, — мовив Зізі.

Підійшов гладкий чоловік.

— Граф Міппіпопуло — моя приятелька леді Ешлі.

— Дуже приємно, — сказала Брет.

— Як вам у Парижі, міледі? Не нудно? — спитав граф Міппіпопуло. На ланцюжку від годинника в нього висів лосячий зуб.

— Ні, аніскільки, — відповіла Брет.

— Париж — чудове місто, що й казати, — мовив граф. — Але, ви, певно, і в Лондоні не нудьгуєте.

— Ви вгадали, — сказала Брет.

Бреддокс покликав мене до свого столика.

— Випий з нами, Барнсе, — запропонував він. — Знаєш, ота твоя дівчина зчинила жахливий скандал.

— Чого це?

— Хазяїнова дочка щось там сказала про неї. І почалося! Але повелася вона просто артистично. Показала свій жовтий квиток і зажадала, щоб та пред'явила свій. Небувалий, скажу тобі, скандал.

— І чим усе скінчилося?

— Хтось узявся відвезти її додому. Гарненьке дівча. І як хвацько лається! Сідай до нас, бери чарку.

— Ні, — сказав я, — мені пора відчалювати. А де Кон?

— Поїхав з Френсіс додому, — втрутилася місіс Бреддокс.

— Сердега, мав дуже пригнічений вигляд, — докинув Бреддокс.

— Авжеж, — підтвердила місіс Бреддокс.

— Мені пора відчалювати, — повторив я. — Бувайте.

З Брет я попрощався коло стойки: граф саме замовляв шампанське.

— Випийте з нами келих вина, сер, — запропонував він.

— Ні, щиро дякую. Мені час іти.

— Ти справді йдеш? — спитала Брет.

— Так, — відповів я. — Голова розвалюється.

— Завтра побачимось?

— Прийдеш на корпункт?

— Навряд.

— А де б ти хотіла?

— Будь-де, годині о п'ятій.

— Тоді десь на тому березі.

— Гаразд. О п'ятій я буду в «Крійоні».

— Постарайся не забути, — сказав я.

— Отакої. Коли це я обманювала тебе? — відповіла Брет.

— Від Майкла щось чути?

— Сьогодні отримала листа.

— До побачення, сер, — сказав граф.

Я вийшов на вулицю й попрямував до бульвару Сен-Мішель, пройшов повз столики все ще переповненого кафе «Ротонда» й глянув через дорогу на кафе «Дю Дом», столики якого тіснились аж до краю тротуару. Хтось помахав мені звідти рукою, я не роздивився, хто саме, і не зупинився. Я хотів швидше дістатися додому. Бульвар Монпарнас був безлюдний. У Лавіня вже спустили жалюзі, а з тротуару перед «Клозері-де-Ліла» забирали столики. Я пройшов повз пам'ятник Нею, що стояв серед молодої зелені каштанів у світлі ліхтарів. До його підніжжя був приставлений вінок із вицвілою червоною стрічкою. Я зупинився й прочитав напис: від бонапартистських груп і дата, яка, не пам'ятаю. Маршал Ней мав хвацький вигляд — у ботфортах, із шаблею в руці, на тлі свіжої зелені каштанів. Я мешкав через дорогу — трохи навскіс — на бульварі Сен-Мішель.