Слава ЗСУ!

— Авжеж. Але ти не попередив куховарку. А потім я пішла на побачення з Полою, та не застала її на роботі. Я вирішила діждатись її у «Рітці», але вона так і не з'явилась, а при мені, звісно, не було грошей, щоб пообідати в «Рітці».

— І що ж ви зробили?

— Пішла собі геть, що ж іще. — Вона говорила все це удавано весело. — Я завжди додержую свого слова. Чого ніхто тепер не робить. А ви, Джейку, як живете?

— Добре.

— Привели на танці таку гарненьку дівчину, а втекли з отією Брет.

— Вона тобі не подобається? — спитав Кон.

— По-моєму, вона просто чарівна. А по-твоєму?

Кон промовчав.

— Послухайте, Джейку. Я хочу з вами побалакати. Чи не перейшли б ви зі мною до кафе «Дю Дом»? А ти, Роберте, почекай

тут, гаразд? Ходімо, Джейку.

Ми перейшли бульвар Монпарнас і сіли за столик. До нас підскочив хлопчик з «Періс таймс», я купив у нього газету й розгорнув.

— Що сталося, Френсіс?

— Нічого, — сказала вона, — окрім того, що він хоче кинути мене.

— Як це — кинути?

— Він усюди казав, що ми одружуємось, а я й собі сказала матері і геть усім. А тепер він не хоче.

— А що сталося?

— Він вирішив, що ще не нагулявся. Я знала, що так буде, коли він поїхав у Нью-Йорк.

Вона глянула на мене ясними очима й повела далі, намагаючись говорити байдужим тоном:

— Якщо він не хоче, то я за нього й не піду. Це ж зрозуміло.

Я тепер нізащо за нього не піду. Але навіщо було стільки тягти,

цілих три роки, аж дотепер, коли я нарешті розлучилася.

Я промовчав.

— Ми збиралися відсвяткувати цю подію, а натомість сваримося. Поводимось, як діти. Він плаче, благає мене не переживати й тут-таки заявляє, що просто не може цього зробити.

— Кепська справа.

— Ще й яка кепська. Я на нього змарнувала два з половиною роки. А тепер уже й не знаю, чи схоче хто зі мною одружитися. Два роки тому в Каннах я могла б вийти за будь-кого. Усі старі парубки, що вже нагулялися й шукали ефектної дружини, упадали коло мене. А тепер я навряд чи знайду кого.

— Що ви. Перед вами ніхто не встоїть.

— Навряд. До того ж я прихилилась до нього. І хочу мати дітей. Я все сподівалася, що в нас будуть діти. — Вона глянула на мене ясними очима. — Хоч я не дуже люблю дітей, але й припускати не хочу, що в мене їх не буде. Я все сподівалася, що коли в мене з'являться діти, я полюблю їх.

— У нього є діти.

— Атож. У нього є діти, і в нього є гроші, і мати в нього багата, і він написав книжку, а те, що пишу я, ніхто не хоче друкувати, жоден видавець. А я ж пишу непогано. І грошей у мене немає зовсім. Я могла б домогтись аліментів, та хотіла якнайшвидше взяти розлучення. — Вона знову подивилася на мене дуже ясними очима. — Це несправедливо. Звісно, я й сама винна. Але не в усьому. Треба було мати голову на плечах. Та коли я все це йому кажу, він починає плакати й твердить, що не може одружитись. А чому не може? З мене вийшла б гарна дружина. Вдача в мене лагідна. Свободи його я не обмежую. Ет, що там казати.

— Кепсько виходить.

— А таки кепсько. Але балачками тут не зарадиш, правда? Ходімо назад, до кафе.

— Я теж, звісно, нічим зарадити не можу.

— Не можете. Не кажіть йому тільки, що я вам усе розповіла. Я знаю, чого йому хочеться. — І тут їй уперше зрадив удавано бадьорий тон. — Він хоче повернутися до Нью-Йорка саме в той час, коли вийде його книжка, щоб стати кумиром тамтешніх шльондр. Ось чого йому хочеться.

— Може, він і не стане їхнім кумиром. І взагалі він, по-моєму, не такий. Їй-богу.

— Ви, Джейку, не знаєте його так, як я. Саме про це він і мріє. Я знаю. Знаю. Саме тому він і не хоче одружуватися. Він хоче цієї осені сам натішитися своєю славою.

— То вернімося до кафе?

— Так. Ходімо.

Ми підвелись — офіціант так і не підійшов до нас — і перейшли через вулицю до «Селекта», де Кон сидів, усміхаючись, за столиком із мармуровим верхом.

— Чого б ото я всміхалася? — сказала Френсіс. — Від надміру щастя, чи що?

— Мені смішно, що в тебе з Джейком знайшлися секрети.

— О, те, що я сказала Джейкові, зовсім не секрет. Це незабаром знатимуть усі. Просто я хотіла, щоб Джейк довідався про все від мене, а не від когось.

— Про що? Про твою поїздку до Англії?

— Атож, про мою поїздку до Англії. Ах, Джейку, я забула сказати вам: я їду до Англії.

— Це ж чудово!

— Атож, саме так воно робиться в благородних родинах. Роберт відсилає мене. Дає мені двісті фунтів, і я вирушаю гостювати до друзів. Правда ж, чудово? Тим друзям, звісно, ще нічого не відомо.

Вона обернулася до Кона й усміхнулася йому. Він уже більше не всміхався.