Слава ЗСУ!

— Краще проведімо його.

— Та я дійду, — сказав я . — Не треба йти. Бувайте.

Я пішов геть від кафе. Вони лишилися за столиком. Я озирнувся й побачив їх і порожні столики. За одним сидів офіціант, підперши голову руками.

Коли я йшов площею до готелю, все довкола виглядало інакше, по-новому. Я ніколи раніше не бачив цих дерев. Ніколи не бачив флагштоків, не бачив фасаду театру. Все змінилося. Таке почуття в мене вже виникало одного разу, коли я повертався додому із заміського футбольного матчу. Я ніс валізку зі своєю спортивною формою і йшов дорогою від вокзалу до міста, в якому жив усе життя, й усе було нове. З подвір'їв вимітали листя й спалювали при дорозі, й я став і довго дивився на це. Все видавалося мені незвичним. Потім я рушив далі, й мені здавалося, що ноги в мене довгі-предовгі, і все долинало до мене ніби здалеку, і я чув, як ноги мої крокують на великій відстані від мене. На самому початку гри мене вдарили бутсом по голові. Так само я почував себе, коли йшов площею і піднімався сходами готелю. Сходами я піднімався дуже довго, й мені здавалося, що в мене в руці валізка. В моїй кімнаті горіло світло. Білл вийшов до мене в хол.

— Послухай, — сказав він, — піднімись і зайди до Кона. Він вскочив у якусь халепу й усе питається, де ти.

— Ну його к бісу!

— Ні, піди. Піди зайди до нього.

Мені не хотілося підніматись ще на один поверх.

— Чого ти так дивишся на мене?

— Ніяк я на тебе не дивлюся. Піди навідайся до Кона. Він зовсім скис.

— Ти ж півгодини тому був п'яний, — сказав я.

— Я і тепер п'яний, — сказав Білл. — Але до Кона ти все ж навідайся. Він хоче тебе бачити.

— Гаразд, — сказав я. Зрештою, йшлося про якийсь там десяток східців. Я піднявся сходами, тягнучи свою уявну валізку Пройшов коридором до кімнати Кона. Постукав у зачинені двері.

— Хто там?

— Барнс.

— Заходь, Джейку.

Я відчинив двері, ввійшов і поставив свою валізку. В кімнаті було темно. Кон лежав долілиць на ліжку в темряві.

— Це ти, Джейку?

— Для вас я більше не Джейк.

Я стояв коло дверей. Саме так я почував себе, повернувшись додому. Тепер мені потрібна була гаряча ванна. Наповнена гарячою водою ванна, в якій можна було б лягти й випростатися.

— Де тут ванна? — спитав я.

Кон плакав. Лежав долілиць на ліжку й плакав. На ньому була біла теніска, як ті, що їх він носив у Прінстоні.

— Я винен, Джейку. Будь ласка, вибач мені.

— Чорта лисого.

— Будь ласка, вибач, Джейку Я стояв коло дверей і мовчав.

— Я ошалів. Ти ж можеш це зрозуміти.

— Це я зрозумів.

— Брет убиває мене.

— Ти назвав мене звідником.

Мені було однаково. Я хотів лягти в гарячу ванну. У ванну, повну гарячої води.

— Я знаю. Будь ласка, забудь про це. Я ошалів.

— Ну, гаразд.

Він плакав. Голос у нього був смішний. Він лежав у своїй білій сорочці на ліжку в темряві. В сорочці-тенісці.

— Завтра вранці я поїду.

Тепер він плакав нечутно.

— Брет убиває мене. Я тепер знаю, що таке пекло, Джейку.

Що таке пекельні муки. Відколи ми зустрілися тут, Брет ставиться до мене так, наче я їй зовсім чужий. А мене це вбиває. Адже я жив з нею в Сан-Себастьяні. Ти ж, мабуть, знаєш. Мене це вбиває.

Він лежав ницьма на ліжку.

— Ну, я йду приймати ванну, — сказав я.

— Ти був моїм єдиним другом, і я так кохав Брет.

— Ну, — сказав я, — бувай.

— І все намарно, — сказав він. — Геть усе — намарно.

— Що саме?

— Все. Будь ласка, скажи, що ти вибачив мені, Джейку.

— Гаразд, — сказав я. — Авжеж.

— Це жахливо. Це пекельні муки, Джейку. Тепер усе пропало. Геть усе.

— Ну, — сказав я , — бувай. Мені треба йти.

Він перевернувся на спину, сів на край ліжка, потім підвівся.

— Бувай, Джейку, — сказав він. — Ти ж подаси мені руку?

— А чого ж. Можна.

Ми потисли один одному руки. В темряві я не бачив виразу його обличчя.

— Ну, — сказав я, — до ранку.

— Вранці я поїду.

— А, так-так, — сказав я.

Я вийшов. Кон стояв на дверях свого номера.

— Ти себе добре почуваєш, Джейку?

— Добре, — відповів я. — Все гаразд.

Я довго шукав ванну кімнату. Насилу знайшов. У ній стояла глибока фаянсова ванна. Я відкрутив крани, але вода не пішла. Я посидів на краю ванни, а коли встав, то виявилося, що я скинув черевики. Я пошукав їх, знайшов і поніс униз. Знайшовши свій номер, я ввійшов, роздягся й ліг у ліжко.

Збудив мене гуркіт оркестру, що проходив вулицею. Голова страшенно боліла. Я згадав учорашню обіцянку: показати Едні, Білловій приятельці, як бики мчать вулицею до арени. Вдягнувшись, я спустився сходами й вийшов на свіже вранішнє повітря. Люди поспішали через площу, прямуючи до арени. По той бік площі перед квитковими касами стояли ті самі черги. Вони чекали сьомої години, часу, коли почнуть продавати квитки. Я перебіг вулицю й увійшов до кафе. Офіціант сказав мені, що мої друзі були тут і пішли.