Слава ЗСУ!

Бика, що вбив Вісенте Хіронеса, звали Боканегра, привезли його з розплідника Санчеса Таберно під номером 118, і це був третій бик, якого вбив того самого дня на арені матадор Педро Ромеро. На вимогу публіки, бику відрізали вухо і вручили Пед-ро Ромеро; той, у свою чергу, вручив його Брет, а вона загорнула те вухо в мій носовик і залишила і вухо, і носовик, разом з недокурками сигарет «Муратті», в глибині шухляди туалетного столика, що стояв коло її ліжка в готелі Монтойї, в Памплоні.

Коли я повернувся до готелю, нічний портьє ще сидів на лавці за дверима. Просидівши там цілу ніч, він дуже хотів спати. Коли я ввійшов, він підвівся. Разом зі мною ввійшли три покоївки. Вони теж ходили дивитися на биків. Пересміюючись, вони пішли сходами нагору. Я теж піднявся нагору, зайшов до свого номера, скинув черевики й ліг на ліжко. Балконні двері були розчинені, й сонце яскраво освітлювало кімнату. Спати не хотілося, хоч ліг я десь о пів на четверту, а музика збудила мене о шостій. Щелепа боліла з обох боків. Я помацав її пучками пальців. Клятий Кон. Ну, вдарив би когось, коли його вперше образили, та й поїхав собі геть. Але ж ні, він узяв собі в голову, що Брет кохає його. І вирішив залишитись, бо щире кохання, мовляв, подолає все. Хтось постукав у двері.

— Прошу.

Зайшли Білл з Майклом. Вони сіли на ліжко.

— Ото було епсіеrro — сказав Білл. — Ото було епсіеrrо!

— А ти не був там? — спитав Майкл. — Білле, подзвони, щоб принесли пива.

— Який ранок! — сказав Білл. — Господи боже мій, який ранок! А тут іще маємо сердешного Джейка. Сердешного Джейка, боксерську грушу на двох ногах.

— Що було на арені?

— Господи, що там було! — сказав Білл. — Правда, Майкле?

— Уяви собі: біжать ці бики, — сказав Майкл, — а попереду натовп, і хтось у тому натовпі спотикається, падає, й на нього валиться купа людей!

— І всі бики мчать просто по їхніх тілах.

— Я чув лемент.

— То Една лементувала, — сказав Білл.

— А на арену раз у раз вистрибували диваки й махали сорочками.

— Один бик оббіг усе поле й повикидав усіх за бар'єр.

— Чоловік двадцять забрали до лікарні, — сказав Майкл.

— Який ранок! — сказав Білл. — А клята поліція хапала самогубців, що хотіли прийняти смерть від бичачого рога.

— Врешті воли заспокоїли їх, — сказав Майкл.

— Але тривало це добру годину.

— Та ні, не більш, як чверть години, — заперечив Майкл.

— А, ну тебе, — сказав Білл. — Ти воював. А як на мене, то воно тривало дві з половиною години.

— Де ж те пиво? — спитав Майкл.

— А куди ви поділи чарівну Едну?

— Щойно відвели до готелю. Вона пішла спати.

— Їй сподобалося?

— Дуже. Ми їй сказали, що тут так розважаються щоранку.

— Це її вельми вразило, — сказав Майкл.

— Вона хотіла, щоб і ми вискочили на арену, — сказав Білл. — Хотіла подивитися, на що ми здатні.

— Я їй сказав, що це було б нечесно щодо моїх кредиторів, — сказав Майкл.

— Який ранок! — сказав Білл. — І яка ніч!

— Як твоя щелепа, Джейку? — спитав Майкл.

— Болить, — сказав я. Білл засміявся.

— Чому ти не луснув його стільцем?

— Тобі легко казати, — відповів Майкл. — Він би й тебе поклав. Я навіть не помітив, як він замахується. Мить тому він був у мене перед очима, і раптом я сиджу на тротуарі, а Джейк валяється під столом.

— Куди він потім подівся? — спитав я.

— Ось вона, — сказав Майкл. — Ось прекрасна сеньйорита з пивом.

Покоївка поставила на стіл тацю з пляшками й склянками.

— Принесіть відразу ще три пляшки, — попросив Майкл.

— Куди подівся Кон після того, як ударив мене? — спитав я Білла.

— О, ти нічого не знаєш!— Майкл відіткнув пляшку. Він налив пива в склянку, приставивши її до шийки.

— Справді не знаєш? — спитав Білл.

— Він повернувся сюди, знайшов Брет і отого юного тореадора в його номері і зробив із того шмаркача-тореадора відбивну котлету.

— Не може бути!

— Свята правда!

— Яка ніч! — сказав Білл.

— Він мало не порішив сердешного шмаркача тореадора. Потім Кон хотів забрати з собою Брет. Певно, хотів зробити з неї доброчесну жінку. Страшенно зворушлива сцена.

Він жадібно ковтнув пива.

— От йолоп!

— А потім що?

— Ох і перепало йому від Брет. Вона змішала його з багном. Будьте певні, вона повелась як належить.

— Авжеж, — сказав Білл.

— Аж тут Кон зламався, пустив сльозу й хотів потиснути руку тореадору. Він і Брет хотів потиснути руку.

— Знаю. Ми з ним уже теж ручкалися.

— Справді? А вони не схотіли. Тореадор, між іншим, повівся як належить. Він нічого не казав, але після кожного удару підводився. Впаде і знову підводиться. Кон так і не зміг його нокаутувати. Ото була, мабуть, комедія!