Слава ЗСУ!

Фієста сунула суцільним потоком, і лише автомобілі й автобуси були в ньому острівцями. Та тільки-но прибульці виходили з машини, натовп поглинав їх, і потім вони вирізнялися в кафе хіба що спортивними костюмами, такими несподіваними на тлі чорних селянських блуз. Фієста поглинула навіть англійців із Біарріца — тепер їх можна було помітити, лише проходячи повз їхній столик. Музика на вулицях не вгавала ні на мить. Гуркотіли барабани, завивали дудки. В кафе чоловіки, вчепившись руками за край столу чи обнявши один одного за плечі, співали грубими голосами.

— А, ось і Брет, — сказав Білл.

Я озирнувся й побачив, як вона йде площею крізь натовп, високо звівши голову, — неначе фієста відбувалася на її честь, і це і тішило, і трошечки смішило її.

— Привіт, хлоп'ята! — сказала вона. — Я зараз помру від спраги.

— Принесіть іще один великий кухоль пива, — сказав Білл офіціантові.

— Креветки?

Кон поїхав? — спитала Брет.

Атож, — сказав Білл. — Він найняв машину.

Принесли пиво. Брет хотіла підняти скляний кухоль, але рука в неї тремтіла. Вона всміхнулась і, нахилившись, надпила великий ковток.

— Добре пиво.

— Дуже добре, — сказав я. Мене непокоїв Майкл. Він явно не лягав спати і весь час пив. Але поки що начебто володів собою.

— Кажуть, Кон побив тебе, Джейку.

— Та ні. Просто нокаутував одним ударом.

— Але він побив Педро Ромеро, — сказала Брет. — Дуже побив його.

— Як він?

— Нічого, очунює. Він не хоче виходити з кімнати.

— А який у нього вигляд?

— Кепський. Він дуже побитий. Я сказала йому, що вискочу на хвильку побачитися з вами.

— Він виступатиме?

— Авжеж. Я піду з тобою, якщо ти не проти.

— Як там твій красень? — спитав Майкл. Він не чув жодного слова Брет. — Брет завела собі тореадора, — сказав він. — У неї був єврей на ім'я Кон, але він її не задовольнив.

Брет підвелася.

— Я не хочу слухати цю бридню, Майкле.

— Як там твій красень?

— Чудово, — сказала Брет. — Побачиш його сьогодні на арені.

— Брет завела собі тореадора, — сказав Майкл. — Жовторотого красеня тореадора.

— Ти не провів би мене, Джейку? Я хочу побалакати з тобою.

— Розкажи йому про свого тореадора, — сказав Майкл. — Ет, під три чорти тореадора! — Він так штурхонув столика, що кухлі й таріль з креветками полетіли на підлогу.

— Ходімо, — сказала Брет. — Швидше ходімо. Пробираючись крізь натовп на площі, я спитав:

— Ну як?

— Після сніданку ми з ним уже не побачимось до самого бою. Помічники прийдуть одягати його. Він каже, що вони страшенно люті на мене.

Брет сяяла. Вона була щаслива. Світило сонце, і день був погідний.

— Я ніби знов на світ народилася, — сказала Брет. — Ти навіть уявити собі не можеш, Джейку.

— Тобі щось треба від мене?

— Ні, тільки візьми мене з собою на кориду.

— Побачимося за сніданком?

— Ні. Я снідатиму з ним.

Ми стояли під аркадою біля входу в готель. З кафе виносили столики й розставляли їх на тротуарі.

— Може, погуляємо трохи в парку? — спитала Брет. — Я ще не хочу заходити. Він, певно, ще спить.

Ми пройшли повз театр, проминули площу, й натовп поніс нас між ярмарковими спорудами, між рядами яток та кіосків. На перехресті ми завернули до Пасео-де-Сарасате. В парку чепурна публіка прогулювалася центральною алеєю.

— Ні, не треба туди, — сказала Брет. — Сьогодні я не хочу, щоб на мене витріщали очі.

Ми стояли на осонні. Після дощу і хмар, що набігали з моря, настав погожий, гарячий день.

— Сподіваюсь, вітер ущухне, — сказала Брет. — Бо вітер йому заважає.

— І я сподіваюсь.

— Він каже, бики добрі.

— Добрі.

— Це каплиця святого Ферміна?

Брет дивилася на жовту стіну каплиці.

— Так. Звідси в неділю розпочалося свято.

— Зайдімо, га? Я помолюся за нього, і взагалі.

Ми зайшли у важкі, оббиті шкірою двері, що відчинилися від легкого дотику. Всередині було напівтемно. Молільників зібралося багато. Це я побачив, коли очі призвичаїлися до мороку. Ми вклякнули перед однією з довгих дерев'яних лав. Незабаром я відчув, що Брет випросталася, і побачив, що вона дивиться просто себе.

— Ходімо, — хрипко прошепотіла вона. — Ходімо звідси. Кляті нерви не витримують.

Коли ми вийшли на залиту сонцем вулицю, Брет глянула вгору, на зігнуті вітром верхівки дерев. Молитва явно не допомогла.

— Не знаю, чому я так нервую в церкві, — сказала Брет. — Мені в ній ніколи не легшає.

Ми пішли далі.

— Я не сполучаюся з релігійною атмосферою, — сказала Брет. — Видно, в мене фізіономія не та.