Слава ЗСУ!



Філософія

Всесвіту

Таша да Сілва

Якби хоч не сама йшла до школи, може, не так було б страшно. Та мама – вчителька, завжди знаходила привід вийти з дому раніше, щоб підготуватися, або пізніше, бо в неї тільки другий урок. А зараз, коли донька дуже змінилася, мама ретельніше буде шукати приводи, щоб з нею не з’являтися на людях. Боляче було усвідомлювати малій дитині, що її власна мама соромиться. А чого ж тоді чекати від однокласників?

Оце вона вперше після тривалого лікування йде до школи. Лікували її, звісно, гормонами й перетворили маленьке десятилітнє дівча у кульку, яка ніби от-от лусне від всього того, що її наповнює зсередини. І як такій показатися на очі школярів?

Якби ж за кимось заховатися, непомітно прослизнути до класу, забитися в сам куточок на останній парті, і щоб ніхто на неї уваги не звернув. Та де там! Не звернуть. Вона сама власну тінь зауважувати почала. Куди не йде – за нею тягнеться величезна пляма.

От такою вона стала. Пляма. Її ніби розмазали, розтягнули, а чи хоче вона цього сама не запитали. Ще можливо вона не склала ціну здоров’ю – замала, та те, яке значення має зовнішній вигляд, зараз пізнає сповна. Хіба ігноруватимуть діти можливість позбиткуватися з дівчинки, збиткується з якої сама Природа? І треба ж такому статися – хронічне запалення нирок. Де вона взагалі їх могла застудити, а тут ціле запалення ще й з ускладненням.

Благо, тато не пожалів на лікування грошей – відвіз дитину за кордон. І за це йому дякую. Вдома його ніколи немає, постійно в рейсах – далекобійник він, а як дитину роздути гормонами – будь ласка, приїхав. От би ще її в школу сьогодні провів... Так, саме тата їй зараз не вистачало. Якби була з ним, ніхто б не посмів на неї пальцем тицяти, ніхто б не сміявся за спиною, і не дивилися би так, ніби вона потвора з іншої планети.

Коридори вона вже подолала. Перед дверима свого класу зупинилася. А може, і зовсім не заходити. Пропустила півроку – що вирішить один день, тиждень, а, може і більше часу знадобиться, щоб змиритися із власними розмірами. Відкладай, не відкладай цей момент, а нічого не зміниться, і таки доведеться якось жити у вічному соромі за себе, за те, що з нею зробили. Так, це з нею зробили! Сама вона не винна. Чому має тепер боятися знущань? Бо нікому не пояснить, що то все гормони винні...

Вона досі стояла біля дверей, не в силах і кроку ступити. Хіба тільки назад. Та вже не було куди відступати – вона такий шлях подолала, стільки поглядів на собі витримала, стільки смішків знесла, що вже мала б звикнути. Тепер вона має до цього звикати.

Що буде, то буде. Вона потихеньку відчинила двері, крок, ще крок, ледь протиснулася в вузенькі двері, йшла до своєї парти, а очей підвести не могла. Відчула, що в класі запала тиша, всі, всі дивилися на неї, а вона й глянути боялася на когось.

— Та тебе вдвічі більше стало! – Нарешті тишу пронизав голос однокласника. Та далі знов мовчанка. Вона вже не йшла, ногами й поворухнути не могла, а серце калатало так, що здавалося, усім чути його стукіт.

— Мар’янко, точно ти? – Якась дівчинка і зовсім повірити не могла, чи справді це їхня однокласниця. Від принизливого: “Я, то я” Мар’янку врятував дзвінок, що розігнав дітей по місцях. Всі побігли до своїх парт. Лиш Мар’янка пішла, ледь пересуваючи ноги.

Тісно їй стало за партою. Тісно від власних думок. Вчительку навіть не слухала – вичікувала, що хтось обернеться, аби ще раз подивитися, яка вона товста. Ось, ось один обернувся, ніби ненароком зиркнув, погляд навіть не затримав. Так швидко – та вона помітила. От ще одна однокласниця переглянулася з сусідкою по парті, і вже разом вони вп’ялися в Мар’янку сповненими співчуття очима. Мар’янка й не знала, на яку їй дивитися; обидві ніби завмерли, й не ворухнуться – всі сили вклали у безмежжя свого співчуття. Ще секунда і вона не витримає тиску цих поглядів, ще мить і...

Марічка аж прогиналася під їх вагою – таки вони були важчі за неї, намагалася якось вивернутися, щоби ці погляди на неї більше не потрапляли, крутилася на вже замалому стільчику, щоб скинути їх із себе. А насправді, була ладна провалитися крізь землю, тільки б минув цей безжалісний прояв співчуття.

Однокласниці нарешті сіли рівно. Тільки тепер Мар’янка видихнула. Досі ніби щось, і справді, заважало їй вільно дихати. За кілька хвилин більше ніхто не обернувся, нікому не захотілося пересвідчитися, що таки вона “надулася”, і здалося, що то вже не така подія для класу. Нічого надзвичайного не сталося. Подумаєш: півроку тому була худенькою, маленькою дівчинкою, а тепер... Та кому взагалі до неї яке діло. Кому вона потрібна. З чого вона взагалі взяла, що всі мають дивитися на неї?! Ніби, окрім неї, більше нема на чому погляд зупинити!

Щойно вона заспокоїлася, саму себе переконала в тому, що всім байдуже до її габаритів, як обернувся хлопчина, за спиною якого вона спершу намагалася заховатися, а потім і зовсім покинула марні спроби. Хлопчина сидів просто перед нею, і, коли обернувся, єдине, що побачив, – її очі. Він більше ні на що і не дивився. Можливо, щось і хотів сказати, й можливо, Мар’янка хотіла це почути, та витиснути з себе кілька слів хлопчині просто не вистачило духу.

Однокласник... Насправді, він був їй більше сусідом, ніж однокласником. Ще як зустрінуться в під’їзді, чи у дворі, то кількома словами перекинуться, а от у класі ніколи такого не було, щоб вони якось перетиналися. Навіть випадково, хоч сиділи зовсім поряд, навіть за крайньої потреби – у нього завжди для цього слугував сусід за партою, а вона розуміла, чому він її уникає, і сама до нього ніколи не зверталася. А хіба тут багато треба розуму: раніше (півроку тому точно) він просто боявся показати перед хлопцями, що товаришує з дівчинкою. А тепер минуло так багато часу – може, вже і нема, що йому приховувати, може, вже і немає тієї дружби взагалі. Та якось себе видати він все рівно не смів. Нічого не сказав, мовчки повернувся назад. Можливо, змовчав саме про те, від чого б її стало легше, спокійніше. Хоч хто їх знає тих хлопців? А якби він ляпнув щось таке, від чого їй і світ не милим став би. Нехай і далі мовчить. І вона мовчатиме.