Слава ЗСУ!

До кінця уроку Мар’янка вже навіть звикла до тісноти, яку породжували, звісно ж, незручні шкільні парти. Вона встигла забути, як важко рівно висидіти цілий урок, коли так і хочеться розлягтися на столі. Ще помітила, що за час її відсутності, стільчик пом’якшав, ніби його дерев’яна поверхня вкрилася чимось м’якеньким і зручним.

Вона вже була здатна відслідковувати те, що відбувається навколо, і ніяк не пов’язувати це з власною вагою. Вона б і зовсім перевтілилася у те, чим стала, якби не однокласниці. Щойно почалася перерва, цілою купою вони обсіли Мар’янку і почали розпитувати.

— Це ти в лікарні так?

— Там що – добре годують?

— Чи це через ліки?

— Гормональні, тому... – Нарешті почувши змістовне запитання, Мар’янка відповіла.

— А хоч вилікували?

— Сказали, що здорова.

— І то добре.

— А буває ж: тільки гірше зроблять.

Дівчатка далі повели розмову про те, з чим справи особисто не мали – щось десь чули, і слухати їх сенсу сама Мар’янка не бачила. Знали б вони, як буває... Їхній гомін не заважав їй озирнутися навколо, глянути, що там роблять хлопці в класі. А вони всі повиходили – вона залишилася поза їх увагою! – значить, боятися таки нічого. А невміло виражене дівчаче співчуття вона ще якось потерпить – тільки б не сміялися, не ображали її.

Дарма вона налаштовувала себе на найгірше. Виявляється, в десять років у хлопчиків є вже якісь зародки розуму. А з часом і зовсім всі звикнуть, та головне – вона сама звикне, і вже за норму буде сприйматися те, що вона не така, якою була раніше, і не така, як усі інші дівчатка.

На радощах Мар’янка ледь не забула всі засоби перестороги, яких запланувала дотримуватися: зайвий раз з-за парти не висуватися, не провокувати нікого і не створювати ситуації, коли просто гріх було б не підняти її на сміх. Та вчасно опам’ятавшись, вона стримала бажання пройтися до відчиненого вікна, а на наступній перерві утрималася від того, щоб не дістати заготовлені мамою бутерброди. Вона вже просто передчувала – щойно відкусить шматочок, хтось обов’язково їй скаже: “Я на твоєму місці більше б взагалі не їв.” І це було найгірше до чого вона себе підготувала. І від цього вже було неприємно – от тільки недооцінила вона можливості своїх однокласників, а їхні зародки розуму і зовсім дарма нахваляла.

Коли всі розходилися по домах, і здавалося, що пекельний день успішно завершено, як зграйка хлопчаків, що йшли попереду, раптом вибухнула заразливим сміхом. Й один її однокласник, підтримуваний реакцією друзів на свій жарт, повторив його і для неї, та вже голосніше.

— А кажуть, мамонти вимерли! Як же ж ти вижила?! – Хлопці знов засміялися, хтось ще вигукнув “мамонт”, потім ще хтось її так обізвав, і нарешті хлопці достатньо віддалилися, щоб вона вже нічого не чула.

Заклякла на місці вона не так від образи, і не від несподіваності всієї цієї ситуації, а від того, що серед тієї зграйки був її сусід. Невже і він сміявся над нею разом з усіма, невже, і справді, від їхньої дружби не лишилося і крихітки якогось людського розуміння?

Навколо ще було багато дітей – і всі це чули. Комусь так само було смішно, комусь її навіть стало шкода, а сама вона стояла розбита, ображена, зневірена, і хотіла втекти з місця, де остаточно утвердилися її комплекси, і втішити когось такою своєю реакцією бажання абсолютно не мала. Показати всім, як сильно її зачепила образа – лиш дати привід знов і знов в очікуванні цієї реакції ображати її, ображати, кожного разу вигадуючи нові слова для визначення її форм.

Не подарує, вона не зробить всім такої ласки. Вона стерпить. Витримає. Навіть не заплаче. Хоч очі аж ріже щось зсередини, й повіки від болю опускаються швидко-швидко. Мар’янка заплющила щосили очі, щоб стримати сльози, та коли їх відкрила, вже нічого не бачила – вологою стіною сльози відділили від неї все навколо.

Вона рушила й щодуху помчала додому. А що ще можна було очікувати від малої дитини? Бігла вона шляхом, де б нікого не зустріла. Він довший, тому зазвичай школярі ним не ходять. А ті, що її образили, і зовсім пішли в протилежному напрямі. Ще не вистачало на когось з них зараз натрапити! Вона б і завтра не хотіла їх побачити, та в школі зустрічі з ними не уникнути. На завтра, може, в неї вже з’являться якісь сили, щоб зносити образи, не чути їх взагалі, а поки вона не готова підставлятися під другий удар, бо вже б не били – добивали б.

Бажання заховатися вдома не згасло, та бігти вона фізично вже просто не могла. Ноги ледь несли вантаж, в який загорнули ще нещодавно маленьке тільце. Мар’янка ледь дихала, відчувала, як серце напружено проштовхує кров до артерій, а зупинитися, відпочити не могла – образа гнала її додому. Хоч приповзе, але таки заховається вдома, заховається від усіх.

Вона спішила, долала метр за метром необлаштованої для втечі дороги – постійно під ноги потрапляли якісь камінці, а на тротуар навіть страшно було вийти. Поспішаючи, вона б точно перечепилася через якийсь горбочок, або підвернула б ногу в якійсь ямці, а так тільки каміння доводиться де-не-де оминати. Лиш під ноги треба уважніше дивитися.

Та так уважно Мар’янка дивилася, що і не помітила, як підійшла до свого будинку. Лишилося кілька кроків. Останнім зусиллям вона додала швидкості. Вже й подумала, що може полегшено зітхнути, що вже вдома, все минулося – як з під’їзду вийшов її сусід-однокласник. Цього вона не могла передбачити. Хлопчина рухався в її напрямку, мабуть, мама, щойно він вернувся зі школи, послала його в магазин. От-от він пройде поряд. Мар’янка навіть не знала, що робити, та організм, ніби рефлекторно, знов закляк на місці.

Мар’янка стояла, і лише її очі рухалися, вихоплюючи кожен пройдений сусідом крок. Він вже близько. І хотів би йти швидше, та прикутий до нього погляд Мар’янки просто не дозволяв байдуже промайнути повз неї. Сам він навпаки сповільнює крок, і так само пильно дивиться в її очі. Щоб побачила, що йому шкода, що він не сміявся, що то все хлопці – не він, він погано про неї не думає.