Слава ЗСУ!

Чи зрозуміла вона його? Щойно він її минув і вже не відчував тягар її погляду, одразу ж помчав вперед, за мить і зовсім зник за рогом будинку. А зрозуміла вона чи ні, не поцікавився.

Все ж очевидно. Йому дружити з нею і раніше було “непрестижно”, а тепер, коли вона посміховисько, об’єкт знущань для всього класу – годі і чекати, що він буде з нею спілкуватися. Саме так і мав закінчитися пекельний день – ще однією трагедією. Сповнена емоцій і спустошена одночасно Мар’янка піднялася додому. Добре, хоч тут ніяких нових трагедій не відбувається. А ті, що є – її вже не лякають.

Батька, як завжди вдома не було, з рейсу має повернутися лише через два тижні. Мама рано з роботи ніколи не приходила: там у неї більше справ, ніж удома. Одна бабуся чекає на неї. Одна вона готова її вислухати. Мар’янка сіла за стіл. Бабуся саме зварила супчик. Поставила перед нею повну тарілку і вмостилася навпроти. Дивиться, а дитина ложку брати і не спішить.

— Чого не їж?

— Бабуль, а я коли-небудь схудну? – Запитання Мар’янки пролунало, ніби як відповідь на бабусине, та ще сама вона не підозрювала на що готова, заради схуднення.

— Тобі ще рано про таке думати. Давай їж – після школи, мабуть, голодна. Бачила сусід наш навіть додому не зайшов. – Бабуся мала феноменальну здатність, не виходячи з дому, бути в курсі всього, що відбувається в цілому під’їзді. Зачувши шум на сходах, вона подумала, що то онука, і підійшла до дверей. Крізь вічко побачила малого сусіда. Він тільки відчинив двері, поклав рюкзак у коридорі й одразу ж пішов геть. – Як він в тій сім’ї? Додому, мабуть, і заходити не хоче. От куди він пішов голодний, холодний – навіть не уявляю. – Мар’янка не заважала бабусиній розмові – спокійно їла свій суп. Самій бабусі поки її втручання було не потрібно. Коли знадобиться, вона дасть знати. – Ти б його хоч раз до нас запросила.

От і дала! Щойно минув легкий шок, Мар’янка переконалася, що в горлі нічого не застрягло, трішки покашляла, й нарешті видала пояснення, чому сусіда ніколи до себе не запросить.

— Та ми не дуже дружимо.

— Все з вами, дітьми, ясно – не дружите... Шкода малого. В такій сім’ї... Що з нього виросте?

Бабуся знала про, що говорила, про яку “таку сім’ю”. Якимось дивовижним чином їй вдалося глибоко проникнути в чужі проблеми, знов ж таки фактично не виходячи з власного дому. Їй достеменно було відомо звідки приїхали сюди сусіди, де жили до того, як жили там і як живуть останні десять років тут. Хіба лише їй не були відомі подробиці, але їх незнання зовсім не спотворювало загальної картини.

Вперше почувши, що приїхали вони з Європи, десь з Португалії чи з Іспанії, бабуся не обмежилася поверхневою інформацією. Зовсім скоро вона вивідала, що чоловік – Альберт – таки португалець, а дружина, українка, свого часу поїхала до Іспанії торгувати. Там і зустрілися. Вона залишатися в чужій країні не планувала, ну а з дитиною тим більше. Хотіла повернутися до мами. Звісно чоловік все кинув, подався за нею. Та жити в глухому селі не погодився. Так вони переїхали в не менш глухе містечко, але все ж ближче до цивілізації.

Син їх народився тут в Україні, але батько наполіг на зовсім не українському імені – Роберт. Мама довго протестувала, пробувала переконати, що ж намучається дитина з таким ім’ям, та чоловік стояв на своєму. А потім почала звикати до імені: і так його промовить, і так, а якось лагідно – на манер Іванчик чи Тарасик – ніяк не виходило. Сказала чоловікові, що навіть не знає, як дитину ніжно буде називати, але і це на нього не вплинуло. Так син досі лише Роберт, а як іще його називати мама не знає.

Та вже і не до ніжності. Стільки всього пережили вони за десять років, що всього, мабуть, сама бабуля не знає. В Португалії чи десь в Іспанії, Альберт був досить впливовою людиною. І навіть, живучи тут в Україні, він не втрачав там свого впливу. Та минув деякий час – а час тоді був несприятливий – і він поступово став ніким, а потім і зовсім бути кимось бажання втратив. Спився.

І як свого часу сам пожертвував усім заради дружини, так вона нічого не жаліла для того, щоб позбавити його ганебної залежності. Відвідини різних бабок-знахарок стали звичним ділом. Гроші витрачалися, а користі від того не було ніякої. Якщо людині самій вже нічого не потрібно, то жодним магічним втручанням їй не зарадиш. І так: колись чоловік пожертвував усім, а потім вона заради нього – і в результаті лишилися вони ні з чим.

Звісно, найменше жертв перепало малому Роберту. З самого малечка ріс він сам по собі. Що і як він робив, нікого не турбувало. Про нього згадували вже тоді, коли можна було подавати у розшук. Спочатку зникала дитина, і, де її шукати, ніхто не знав. А як дізналися, що ховається в гаражі, то і зовсім хвилюватися перестали.

Пригнав колись батько з Іспанії, чи з самої Португалії, автомобіль – номери тільки чомусь поміняв, а так машина його була. Згодом довелося її продати, а до продажу гаража все ніяк руки не доходили. Хоч малий мав місце схову.

І було ж чудове місце для хлопчачих посиденьок, та Роберт ніколи нікого в гараж не кликав. Там не потребував він компанії друзів. Гараж і без них був залюднений спогадами. Часто згадував малий, як колись разом з батьком ремонтували машину. Він із інтересом розглядав нутрощі авто, а батько пояснював, що чим є. Інколи щось підкрутить, а малий спостерігає, що і для чого він робить.

Шкода, що машини вже немає. Можливо, не сам би він тут зараз сидів. І все взагалі було б по-іншому. А зрештою, добре, що немає, бо диванчик в гаражі тоді б не помістився. Мама колись намагалася його продати – і не тільки його, вдома з меблів самі стільці лишилися – вона вже домовилася, знесли його з четвертого поверху, та поки несли, щось там зламали: чи спинку, чи ніжку. Одним словом, диван продати не вдалося, і назад тягти його теж ніхто не захотів. Зійшлися на тому, що в гаражі йому саме місце.

І маму згадував часто. Ту іншу, якою вона була раніше. Не так давно. Хоч те, що відбувалося давно, він все рівно не помічав. І брехня то все, що діти відчувають розлад в сім’ї! Бо щось пішло не так, а він за дитячими пустощами того не розгледів, нічого не зрозумів. Тільки зараз до нього дійшло: якось вплинути, щось змінити він не може, від нього нічого не залежить. І вже ладен був у всьому звинувачувати себе самого, бо що то за син, який нічого не бачить, не помічає, не розуміє, та і що він власне міг зрозуміти. Батьки, щойно назрівала сварка, переходили на іспанську. А там хіба щось розбереш.