Слава ЗСУ!

— ¡No bebas! ¡Bastante! Piensa en tu hijo. Si no me, pero hijo, tu hijo.

— ¿Qué llamas? Tomame beber. Cien grams. ¿Qué – eso es tal dificilmente?1

Взагалі складалося враження, що його участі ніхто і не потребує. Знає він про щось, не знає, помічає, не помічає – байдуже. Все станеться само собою. Він може тільки безвольно спостерігати.

Те, що кувати власну долю не так легко – урок засвоєний Робертом ще з дитинства – все ж не відбило бажання хоча б раз вдарити по розпеченому залізі фатуму. Він хоч і ховався в гаражі від дорослих проблем, але для мами він був незамінним помічником. Не боявся на себе взяти частину її клопотів, а іншу – розділити порівну. Це зараз він пересидить тут, поки мами вдома немає. А щойно повернеться з роботи, і він також піде до неї.

Йому не страшно залишатися самому з батьком-пияком, просто саме приїхав його брат з Португалії чи з Іспанії. А марні спроби вслухатися в іноземні розмови його вже і без того дратують. Брат не раз приїжджав: раніше просив Альберта повернутися на батьківщину – поки не пізно, а тепер всіма силами намагається витягнути звідти, куди його затягує алкоголь.

Лише він один міг знати, як це зробити. Сам Роберт дивувався, наскільки схожий на батька його брат. Мама казала, що коли виросте, він буде такий самий. І справа зовсім не у зовнішності – виразних європейських рисах обличчя, підкреслено чорнявому кольорі всього: волосся, брів, борідки – а у чомусь зсередини. Братів вирізняв життєствердний поступ до того, що є втіленням їхніх амбіцій. В житті вони ніколи не розмінювалися, не робили чогось, що робити не хотіли, і навіть під тиском обставин не піддавались спокусі виправдати слабкість фразою: “Треба ж з чогось починати”. Тільки те, чого вони хочуть, тільки найкраще.

Просто зараз Альберт втратив те чітке розуміння, чого він хоче. Можливо, більше – втратив жагу до життя.

— Sé, puedes volver el interesant de la vida. Pues nesesitas acertarlo. Mira, qué te traje.2

Брат пачками зносив додому журнали з автомобілями та мотоциклами, щоб нагадати Альберту про його захоплення, знов розпалити в ньому любов до блискучих поверхонь, масних деталей, а головне до шуму двигуна, що аж реве, набираючи швидкість. З дитинства у братів до всього була одна любов на двох, та любов до того, що має здатність швидко рухатися, Альберт не ділив ні з ким. Так зазвичай і зароджується нерозуміння: якби вони разом їздили на мопедах, міні-карах, мотоциклах, якби вони разом розбивали коліна, лікті, голови, то їм обом було б зрозуміло, для чого вони це роблять. Та знав один Альберт. Хоч яким дивним здавалося захоплення швидкістю, саме за її допомоги зараз брат сподівався повернути Альберта до життя.

І оце вдома без кінця тільки й було чути: “esa revista compré en España”3, “hay mucho dibujos, fotografias”4, “¡sólo mira! Toma – ¿no quierres? Bien, luego habras leyedo.”5 Дядя Роберта не замовкав ні на хвилину, навіть не зважав, що сам Альберт його не слухав. Хіба можна було таке витримати? Звісно потрібно було рятуватися, рятуватися втечею.

На якийсь час це допомагало. Роберт сидів сам один, щось інколи згадував, про щось інколи думав. Та не завжди вдавалось згадати щось приємне, а тим більше не вдавалося стримати наплив просто таки гнітючих роздумів. Ще й сьогодні день якось не склався. Як тільки могла виникнути та ситуація з Мар’янкою? Йому самому було неприємно, що опинився не в тому місці і не в той час. Добре, коли хлопці сміялися з неї, в нього просто не було можливості їй показати, що він не поділяє їхньої думки. А чому потім він нічого не пояснив? Невже він такий безхарактерний, невже йому справді не вистачає сміливості сказати, що думає насправді? Таки безхарактерний. А мама каже, коли виросте буде, як батько і його брат... Де йому до них.

Він же, насправді, боїться показати, що в натовпі він біла ворона. І вирізняє його не лише ставлення до Мар’янки, а все, що досі він ретельно від усіх приховував. Не кличе він друзів до гаража, бо ніхто з них і не знає, що він тут ховається, тим більше не знають, від чого. Тільки одна, мабуть, Мар’янка і знає – не раз з вікна намагалася вигледіти, що він там робить. Та бачила лише, як він туди заходить і як виходить.

Не знають друзі, що коїться в його домі. Єдині відголоски його проблем, що інколи потрапляють на їхній розгляд, – так це журнали. Просто посеред уроку хлопці могли гортати яскраві сторінки покраплені незрозумілими іспанськими словами, й тихенько, щоб не почула вчителька, виражати захоплення тим чи іншим мотоциклом. Саме журнали з мотоциклами пригледів собі Роберт. Може, батькові не судилося відродити свій інтерес, та Роберт власний вже відчував на повну. Не міг й очей відвести від того, як гордо випинає свої колеса сталевий кінь. Одненький йому якось по-особливому подобався.

Модель так собі – нічого надзвичайного. Мотоцикл, як мотоцикл. Тільки він єдиний зривав з вуст малого Роберта щось потаємне, що потім він називатиме мрією.

— Як виросту собі такий куплю.

— Дуже гарний. – Мар’янка і сама не втрималася, щоб не підтримати вибір Роберта. Вона ж сиділа позаду нього і хотіла цього чи ні, але завжди чула, що проговорюється за його партою. Та все ж, мабуть, більше хотіла чути, ніж від безвиході вслухалася у тихий шепіт.

Несподівано для самого себе Роберт на якомусь внутрішньому підйомі – бажаючи розділити з кимось своє захоплення – обернувся з журналом до Мар’янки і перепитав.

— Тобі, правда, подобається?

Вона лиш кивнула і думала ще щось додати, та її випередив хлопчина з сусідньої парти, поза увагою якого також не залишалися розмови однокласників.

— А тобі що? Він все рівно тебе не витримає.

І це ж треба було її образити на рівному місці! Хто просив його втручатися? Хто просив нагадувати Роберту, що вона посміховисько, саме тоді, коли він вперше сам до неї звернувся?! Щойно з’явилася надія на відродження мінімального спілкування, між ними знов постає ситуація, коли Роберт і міг би піти проти вже усталеної традиції знущатися над Мар’янкою, і щось сказати на її захист, щоб хоч трішки пом’якшити образу, та на його щастя вчителька нарешті помічає рух на останніх партах.