Слава ЗСУ!

— Так – що у вас там відбувається? Роберт! А ну, сядь рівно.

Роберта врятували від необхідності заступитися, та осад, як то кажуть, лишився. Він би все рівно нічого не сказав – безхарактерний.

—

Мар’яно! Ну, ти збираєшся чи ні?! – Мама підганяла дочку, щоб разом вийти з дому і щоб вийти вчасно. – Давай швидше.

Чи не вперше за десяток років розклад склали так, що першим уроком Мар’янки була українська мова, яку і викладала мама. І можна було поспішити, знаючи мамину звичку приходити на роботу завчасно, та дівчинці в шістнадцять років треба зробити багато чого перед тим, як вийти на люди. Зазвичай доводиться довго вибирати, щоб такого одягти, а одягнувшись, ще довше доводиться стримувати бажання переодягтися.

І хоч в Мар’яни не було проблем з вибором одягу – мішкуваті штани та кофтини сиділи, чи правильніше сказати, висіли, на ній настільки жахливо, що вже було байдуже, як ті мішки між собою комбінувати – та більшої уваги тоді потребували деталі: виразний макіяж, акуратна зачіска, і ніяких хвостиків, косичок, тільки пружні локони. А на їх укладання зранку і часу не шкода, бо цілий день аж впевненіше себе почуваєш, грайливо торкаючись маленьких завитків.

Волосся для неї давно стало засобом відвернення уваги від тіла і зосередження її на обличчі, де під гривкою ховалися прегарні карі очі, а на кругленьких щічках невтомно вигравав рум’янець.

Під невдоволені коментарі мами, мовляв, можна і швидше рухатися, Мар’янка нарешті вийшла з кімнати, прямуючи на вихід. Оце подія – вона разом з мамою йде до школи! Щоб зайвий раз потішити себе її реакцією, Мар’янка уважно слідкує за маминою поведінкою. Як і колись, вона досі соромиться того, що місцями за розмірами донька значно перевершує її саму. Тільки тепер Мар’янці аж смішно, коли повз проходить хтось знайомий, вітається, а мама кидає у відповідь “добридень”, а на людину навіть не дивиться, щоб і не бачити, як вона уважно розглядає їх двох разом з дочкою.

Можливо, боїться того, що ж люди звинувачують саме її в проблемах з вагою доньки, і у свій погляд вкладають докір. А за що ж їй дорікати – яке вона має відношення до власної доньки? Вже давно ніякого. Їй просто ніколи займатися чужими проблемами – в школі вона тепер не лише вчителька, а й завуч, і турбот у неї побільшало вдвічі, втричі, та неважливо у скільки – головне, мама зайнята, їй не до того.

Та хіба це так страшно? Мар’янка навчилася з гумором ставитися до деяких речей, а коли всі її прізвиська нарешті оформилися в постійне звернення “Пампушка” – вона навіть зраділа. Пампушка – мило і зовсім необразливо.

Різка переміна в її сприйнятті відбулася саме на уроці мами. Колись давно, десь у класі шостому, коли дітям ще можна забивати баки власними роздумами на морально-етичні теми, мама затіяла полум’яну промову про значення вчителя у вихованні людини у кожному з них. І саме через мову – усвідомлення себе частиною народу, нації, мову якої переймаєш змалечку – людина може пізнати себе саму. Бо важливо дати відчути хто ти, чим ти є, до кого належиш. Сім’я дає приналежність до роду, а школа – вчителька – до цілого народу.

І лише те, що комусь важко донести, а комусь і важко сприйняти усвідомлення себе самого спершу Мельником, Герасименком чи Лук’яненком, а потім і – українцем, породжує виникнення різноманітних субкультур, де діти просто не розуміють частиною чого вони є і раді прихилитися хоча б до чогось маленького, обмеженого.

І якщо батьки можуть дати дітям розуміння того, що вони є дітьми своїх батьків, то вчителі повинні дати набагато більше. Повинні дати розуміння того, наскільки людину збагачує приналежність до чогось великого – народу, нації.

Ось така нелегка праця вчителя. Слухала Мар’янка маму, а весь її світ з ще несформованими, нечіткими поглядами, перевертався з ніг на голову. Чому ж мама знаючи все це – беручи на себе відповідальність за виховання сотень дітей – нічого в ній самій не виховала? Не вклала в неї розуміння, що вона її дочка – і це звучить гордо. Не зробила нічого, щоб вона у власній сім’ї не почувалася чужою, нікому непотрібною, не кажучи вже про якість там приналежності до нації. Не пояснила їй: того, чим вона є – вже достатньо і не треба боятися бути собою, і зовсім не обов’язково прагнути бути кимось іншим.

А можливо на ділі все набагато складніше. І взятися за вироблення впевненості в закомплексованій дівчинці таки важче, ніж просто говорити про абстрактні речі. І легше заховатися за величну місію – виховання чужих дітей на благо нації, – ніж виховати бодай щось у власній, хоч і безнадійній дитині.

Мар’янка відчула себе таким складним випадком. Це ж треба – невже для неї все втрачено? Мама давно поставила на ній хрест. Ну, якщо навіть мамі байдуже... То лише на ній самій лежить відповідальність за виховання самої себе. І вона сама повинна – без ніяких батьків, вчителів, наставників, покровителів – визначити хто вона і наскільки це гордо.

Мар’янка враз переосмислила усі свої потреби в захисті, визнанні, розумінні – навіщо їй тепер це? Головне, щоб сама вона могла себе захистити, щоб вона сама себе визнала такою, якою вона є, і щоб розуміла... розуміла себе, а більше нікого їй розуміти і не потрібно.

Важко сказати, що після цього щось кардинально змінилося. Ні на грам не зменшилася її вага, не стала ближчою їй мама, і люди навколо не почали її сприймати якось по-іншому. Просто вона змінила своє ставлення до всього цього. Її більше не пригнічували принесені мамою з ринку безрозмірні джинси – яка з них радість? Їх навіть не хочеться приміряти якнайшвидше, не хочеться покрутитися перед дзеркалом десь пів годинки, а потім ще глянути, яка кофтинка під них підходить. Раніше бажання вони викликали тільки одне – заховати їх подалі, щоб очі й не бачили, а тепер Мар’яна відкладала нові штанці до приїзду батька.

Він хоч з рейсів повертався ненадовго, а бувало, навіть до будинку не встигне дійти, як йому подзвонять, пошлють у наступний рейс – треба їхати і все тут. Вдома тільки переночує і знов на два тижні зникне. Та інколи він таки залишається і кожнісінький день намагається компенсувати тижні своєї відсутності. Для своєї донечки не шкодує нічого. Тільки з ним Мар’янка пізнала істинне задоволення від шопінгу. З татом вона ніколи не купувала безпосередньо одяг, те, що б довелося міряти, дивитися на себе в дзеркало, намагатися втиснутися спочатку в одяг, а потім і в саме дзеркало. Купували зазвичай косметику, сумочки, а ще довго могли вибирати різноманітні заколки, обідки і все це – рожеве. Тільки з татом під ті нові джинси можна було підібрати якусь яскраву дрібничку, яка радує око, щоб і самі вони нарешті її порадували.