Слава ЗСУ!

Поряд з татом можна було відчути себе не лише маленькою дівчинкою з величезним рожевим бантом у волоссі, а й особливою маленькою дівчинкою. Тато дуже добре її розумів, він би ніколи жодним словом, жартом, навіть натяком її не образив, знав же, як їй потрібна його підтримка.

З татом в неї було набагато більше спільного, ніж з жіночою частиною родини. У спілкуванні з ним можна було залишатися самою собою, при цьому не забувати, що ти дівчинка – ще маленька татова донечка. Йому не треба було пояснювати якісь речі – він і сам усе чудово знав. Йому не треба було говорити про те, про що говорити не хотілося – він ніколи не наполягав. А ще він сам дуже багато чого помічав.

Щойно на її обличчі з’являлась тінь від сумної думки, він одразу ж докладав зусиль, щоб усмішка осяяла всі темні закутки, де причаївся сум. І вона піддавалася на його спроби її розвеселити. Вона з усіх сил старалася не замикатися в собі, не заглиблюватися у всі свої болі і страждання, а навпаки шукати приводи для радості, хоч і доводилося їх розшукувати з лупою. Інколи вона готова була від нової помади відчути себе по-справжньому щасливою, а на наступний день і зовсім не помітити, що її величезна кофтина не приховує недоліки фігури, тобто єдиний недолік – відсутність цієї фігури, і від цього лиш поблажливо посміхнутися самій собі – подумаєш, не приховує. Нічого страшного.

І жити стало легше. Аж тут власна бабуся почала непомітно підсовувати їй чаї для схуднення. І головне, ненав’язливо: мовляв, поглянь, що я купила, – спробуєш? Ніби купила вона чай зовсім випадково, а спробувати пропонує його, ніби якісь заморські ласощі, – без жодних намірів, і не для того, щоб вказати дитині, що пора вже щось робити з зайвими десятками кілограмів. Так, раніше нічого було цим перейматися, а тепер саме час.

Спочатку Мар’янка ігнорувала, не чула бабусиних зауваг: “А цей, здається, смачненький – з ананасом”, інколи навіть доводилося чай і зовсім непомітно виливати. Непомітно, щоб бабуся не бачила і щоб вона сама не відчувала на собі психологічного тиску. Здавалося, що бабуся просто їй в обличчя тицяє її ж власними недоліками – поглянь, ти товста, почни вже з цим боротися. Звісно, хотілося не помічати цього, не псувати собі настрій, не заганяти себе саму назад у той стан, коли було соромно.

І поки Мар’янці все вдавалося. Та якось бабуся прийшла до неї зі свіжо запареним чаєм й заговорила зуби їй так, що вона і не помітила, як випила цілу чашку до дна. Коли бабуся щось розповідає, втручатися сенсу немає, але й послухати є що. Мар’яні самій було цікаво, куди подівся Роберт, а бабуля саме про сусідів і почала свою оповідь.

Він після дев’ятого класу пішов вчитися до місцевої бурси. І ще деякий час Мар’янка мала щастя хоч інколи його бачити. А тут вже кілька місяців він не траплявся їй на очі, навіть здалеку його не бачила, і з вікна жодного разу біля гаража не помічала. Бабуля нарешті дізналася, що працює він. Після смерті батька в сім’ї він голова – тепер все на ньому. Рано з дому йде, пізно повертається, от Мар’янка його і не бачить.

Шкода було хлопця. Рано йому довелося подорослішати. Батько хоч і не був їм опорою, але коли його не стало, все змінилося. Мар’янка добре пам’ятає той день і не зі слів бабусі – через вічко на власні очі бачила.

Мама повернулася додому перша й підняла страшенний ґвалт. Вона кричала щось іспанською, ніби звертаючись до свого чоловіка. Та коли вона вибігла в під’їзд у пошуках допомоги, було зрозуміло – щось трапилося. А коли прийшов Роберт, додому вона його не пустила. Прокричала: “¡El murio! ¡No entra! Robert, no entra allá.”6, і повела його до знайомої. Забрала тільки після похорону.

Для мами це було незміримою втратою. Не дивно, що з сином ще деякий час вона спілкувалася лише іспанською, продовжуючи звертатися до чоловіка. А той хоч нічого зі сказаного не розумів, та все виконував. Всі її прохання виконував, вгадуючи їх в самому лише виразі її обличчя, вихоплюючи з тону, яким вимовляла незнайомі йому слова.

Що він тоді відчував, Мар’яна лише здогадувалася. Запитати не сміла. Та навіть підійти, про щось з ним заговорити, вона не уявляла, як можна. До школи він десь тиждень не ходив, класна керівничка попереджала, застерігала учнів, щоб були з ним обережнішими, йому зараз важко, щоб зайвого нічого не питали, нічим про батька йому не нагадували. А Мар’яна з обережності слово боялася сказати. Щось недоречне ляпнути, то вона могла само собою, від того варто було стримуватися. Але ж тут не вгадаєш, як з ним поводитися: відкрито виказувати співчуття, а чи йому воно зараз потрібне? Чи з усіх сил вдавати, що ніхто нічого не знає, щоб не зачепити його почуття – ще подумає, що його жаліють.

Спочатку вона боялася з ним говорити, щось у нього питати, а потім, завдяки бабусі, і зовсім така потреба відпала. Бабуля систематично надавала вичерпну інформацію про все, що коїться за дверима сусідів. І їх би це віддалило – відсутність спілкування – та Мар’янка завжди була близька до Роберта, як ніхто. По-перше, жили вони двері в двері, а по-друге, хто ще знав про нього настільки все? Таки вона знала про нього все, бо ж від бабулі нічого не приховаєш.

Втішена новиною, що Роберт нікуди не зникав, він досі тут, поряд, але працює, Мар’янка нарешті помітила, яким чаєм її напоїла бабуся. Методично здійснюваний психологічний тиск таки дав свій результат. Її це зламало, вона жертва бабусиної експансії! І першою реакцією Мар’янки були спроби викликати в собі жаль, біль і тому подібні речі, та нічого не вийшло. Страшного нічого не сталося – чай, і справді, смачненький, аромат ананасу досі наповняє кімнату. Чому вона цьому опиралася?

Зрозуміло було одне – її власна захисна система, яка була створена, щоб не помічати образ, не чути зауважень, зараз спрацювала проти неї ж самої. Оберігаючи свій внутрішній спокій, вона зовсім забула, що саму її не влаштовує перебування в постійній боєготовності не для того, щоб відбити атаку – щоб її проігнорувати. Безцільність такої системи очевидна. І можна було б виправдати її наявність, якби діяла вона за принципом “найменшого спротиву”. Щоб не докладати зайвих зусиль, з чимось легше змиритися, щось і зовсім не помічати, а щось сприймати за норму. Та скільки ж Мар’янці зусиль коштувало не зважати на те, за що вона саму себе карала, проти чого саму себе вже визнала безсилою. А тут бабуся їй вказала шлях боротьби, легкий, і зусиль багато не треба.