Слава ЗСУ!

Мар’яна уважно дослідила всі рекомендації щодо вживання чудодійного чаю. І їй ще легшим здався обраний шлях. За пів годинки до того, як щось з’їсти, треба було випити свіжо запареного чаю. Головне – їсти можна було. І ніяких обмежень, тобто їсти можна все підряд. Спочатку Мар’янка зраділа такій перспективі – схуднути від самого лише чаювання. Та потім здалося, що все так просто бути не може. Цим інструкціям, як і рекламі, довіряти не можна. Щось тут явно не так. Випила чай – з’їла жирне, мучне, солодке на дві тисячі кілокалорій – схудла. Дивно.

Все рівно дотримання якоїсь дієти необхідне. Мабуть, це мається на увазі, але в інструкції просто забули написати, що до процесу схуднення треба підходити комплексно. Якщо вже придбала чай, то сидиш або найближчим часом таки сядеш на дієту. Звісно, саме так і має бути.

Досвіду обмеження себе в чомусь: жирному, мучному, солодкому – Мар’янка не мала. Якось раніше не вбачала доцільності знущатися над собою, якщо вже з усім змирилася, прийняла як належне, ввела в статус “безвиході” – нічого з цим не поробиш, навіть не намагайся. Для чого ще поглиблювати стан пригніченості й у чомусь собі відмовляти? Так хоч якась радість, не якась – жирна, мучна, солодка.

За відсутності досвіду, а головне навиків підрахунку кілокалорій, поняття дієти Мар’янка замінила на повну відмову від їжі. Зранку можна випити “ананасового” чаю. На вечерю ним же запити якийсь бублик. Навряд хтось помітить. А от обіду ніяк не уникнути. Бабусиного супчику таки доведеться посьорбати.

Мар’янка продумала свій раціон, не лишивши в ньому місця ні для чогось шкідливого, бо назавжди відмовилася від чіпсів та сухариків, а ні для чогось корисного. Хоч те, що вона навіть не спробувала віднайти спосіб, як переконати бабусю зменшити порцію супу – вже подвиг. Вона ж могла...

Могла переоцінити свої можливості і в рот взагалі більше нічого не класти. Та вже зранку зрозуміла утопічність своїх намірів. Теплий чайок на сніданок наповнив силами, створив ілюзію ситості, ніби у шлунок і справді потрапило щось їстівне, а апетит і зовсім відбив цей чай. Щаслива і вдоволена сама собою, що вперше і так успішно сіла на дієту, ще й до того ж в понеділок – з нового тижня, нове життя! – Мар’янка пішла до школи.

Перший урок легко пережила, їсти зовсім не хотілося. Ото вже чай, як же ж він діє! Другий урок про їжу навіть не думала: хоч і можна було б піти в їдальню, взяти якийсь гарнірчик із салатиком, або хоча б булочку з чаєм – навіть не думала про таке. І зовсім не доводилося боротися проти спокуси хоч щось пожувати. Кілька разів вона силоміць змушувала себе вслухатися в слова вчительки, щоб не чути голосу власного шлунка. А він ледь чутно нашіптував благальним тоном прохання хоч чимось його наповнити. Після третього уроку Мар’янка не витримала скиглення шлунка, пішла в їдальню.

Зрештою, це перший день і не варто виставляти високі вимоги до себе. Треба поступово. Їй би ще звикнути до самої думки, що тепер їсти заборонено. А вже потім визначати степінь заборони. З часом, як звикне, то сувора заборона буде розповсюджуватися на всі види продуктів, а поки і булочку не гріх пожувати.

Мар’янка саме доїдала другу булочку, як задзвенів дзвінок. Четвертий урок мав би минути без ускладнень, та не давали покою пережиті відчуття. Яка ж це мука – голод – от мучилася вона всього дві години, а скільки радості отримала від невеличкої булочки, майже стільки ж, як і від другої.

Що тоді робити? Хіба вона висидить на своїй дієті хоча б тиждень, якщо голод щоразу буде її гнати за булочками? А чи буде від такої дієти взагалі якийсь сенс? Як боротися з відчуттям голоду, Мар’янка пообіцяла собі, що таки виявить. Щойно воно знову з’явиться, одразу ж з того самого моменту почне виявляти.

Довго чекати не довелося. Ще й п’ятий урок не скінчився, а Мар’янка ледь стримувала бажання встати з-за парти і піти кудись, де можна – ні не боротися з голодом, а його втамувати. Чи то знання, засвоювані на уроках, так її виснажували, чи зранку самим чаєм і справді важко обійтися, але вже шостий урок Мар’янці здався новим видом катувань, на кшталт середньовічних.

І можна було б терпіти – не дуже сильно шлунок крутило, і озивався він жалібно, але зовсім тихенько, навряд би хтось за сусідньою партою почув. Та ж вона чудово знала, що, коли прийде додому, бабуся поставить перед нею цілу тарілку гарячого супчика. Він ще паруватиме, бабуся ж його зварить саме перед її приходом – і з парою кухнею розходитиметься запашний аромат насичення. Поки вона його лише вдихала, уявляла – до кінця уроку ще п’ятнадцять хвилин. Та ж він дуже скоро завершиться, а потім швиденько додому. Вона йтиме так швидко, як тільки зможе. Ніяких сил в собі вона не відчуває, та завдяки голоду кілометр до тарілки супу подолає, мов спринтерську дистанцію – хоч час засікай. От вже лишилося чотирнадцять хвилин.

Від годинника Мар’янка очей не відводила, ніби боялася, раптом якась хвилинка затягнеться на більшу кількість секунд, раптом порушиться відлік часу, а вона і не вслідкує. Ще тринадцять.

Вчителька також помітила, що часу лишилося мало, а треба було ще дати завдання для домашнього опрацювання. Мар’янка механічно записала на полях зошита параграф, що прочитати, що вивчити, а погляд від годинника так і не відвела – якісь десять хвилиночок відділяли її від забігу, на фініші якого вона нарешті наїсться. Та вже на одному супчику не зупиниться точно. Вона ж така голодна, що з поличок холодильника змете все, що хоч трішки придатне для перетравлювання – байдуже сире чи варене. Головне, щоб вдалося прогнати голод якнайдалі.

Цифри на годиннику вказали завершення мук, та дзвінок зрадницьки мовчав. Секунда, ще одна, ще – відлік кожної миті, видавав внутрішню напругу, з якою Мар’янка чекала на дзвінок. Вона вже всі зошити, ручки поскладала в сумку, і готова була, щойно залунає дзвін, зірватися з місця. Коли нарешті вух торкнувся довгоочікуваний звук, Мар’янка заклякла – невже вона може рухатися до тарілочки супчика, невже вона може нарешті потамувати свій голод?

Таки може!

Вчителька попрощавшись вийшла, учні почали збиратися, а Мар’янка підхопила сумочку і, ледь не збиваючи з ніг однокласників, помчала на вихід. Хтось гукнув: “Пампушко, мене почекай!”, та на подружку, з якою вони зазвичай верталися зі школи разом, вона просто не здатна була звернути увагу. Перед нею вже парував супчик, вона вже чула його запах – ніхто б не зумів її зараз зупинити, чи бодай затримати. Швидкість вже була набрана.