Слава ЗСУ!

Мар’янка бігла щодуху додому, проклинаючи момент, коли сіла на дієту. Хоч, мабуть, вона, як сіла, так з неї і встала. Бо ж не витримає щоденних знущань! Не зможе терпіти фізичного болю, а морально вона ж поламається на дрібненькі шматочки, якщо раз за разом буде марити супом чи булочками.

Настав благодатний час для того, щоб спробувати якось обдурити шлунок – не дати йому поживи, але таки переконати в протилежному. Нехай працює, ніби щось перетравлює, але працює “в холосту”. І ще нещодавно Мар’янка обіцяла собі скористатися першою ж нагодою, щоб почати боротьбу з голодом, тільки зараз єдине, про що могла думати – просто щось з’їсти і не мучити себе.

— Бабуль, я вдома! – Щойно Мар’янка відчинила двері, її всю, з голови до ніг, обдало запашним паром. З кухні теплий запах ширився всією квартирою. Навіть у ванній відчувався. Мар’янка швиденько побігла мити руки, щоб одразу ж приступити до супчика. Та поки вона наближалася до кухні, до запаху курячого бульйону домішувався інший – солодкуватий запашок. Від побаченого Мар’янка готова була впасти в істерику, вдатися до крайніх заходів... Та бабуся мирно помішуючи супчик, в який щойно додала порізану квадратиками картопельку, дала їй чітку директиву.

— Випий спочатку чай.

Солодкуватий запах, який перебивав той, що видавало варене м’ясо курки, йшов з чашки, наповненої жовтувато-зеленою рідиною. Саме цю рідину бабуся назвала чаєм – злощасним чаєм, який Мар’янка мала випити за півгодини до їжі. Тобто супу їй не бачити ще півгодини. А щоб не було спокуси обійти процедуру необхідну для схуднення, бабуся почала варити супчик трішечки пізніше. Серйозно вона взялася за онуку – тільки сама онука ще не розуміла: добре це чи погано.

Голодна, та в ситуації, коли їй просто не надали ніякої альтернативи, Мар’янка пригубила гарячого чаю. Зазвичай вона пила його теплим, ніби боялася обпекти щось всередині, а тут, щоб якнайшвидше почалися ті тридцять хвилин, які встали неочікуваною перешкодою на її дистанції, Мар’янка ковточок за ковточком випила без кількох градусів окріп. Чай ще парував, а вона знов і знов припадала губами до фарфору. Жар, з яким чай розходився по тілу, породжував оманливе відчуття, ніби гріло зсередини те, що перетравлювалося і надавало організму сили та енергію. Ніби це тепло виникало від важкої роботи шлунка – він напружено засвоював те, що до нього потрапило, аж нагрівався. Не помітити цієї омани було не можливо.

Мар’янка на мить забула і про суп, і про двадцять дев’ять хвилин очікування – щойно вона мимоволі натрапила на засіб боротьби, засіб знищення голоду, як єдиної перешкоди для її схуднення. Маючи в арсеналі маленький секретик, та ж вона гори зверне! Скине не лише всі зайві кілограми, та на ній граму зайвого не залишиться!

Сповнена рішучості Мар’янка почала наступний день за тією ж програмою: зранку чай, і ні крихти аж до самого обіду. Якщо раптом, в якомусь несвідомому пориві, вона опиниться в їдальні, максимум, на який може розраховувати, – стакан води, пофарбованої в колір чаю, іншої в їх їдальні просто немає.

Тепер вона вповні відчуває себе в процесі схуднення. Лише тепер вона розуміє, як воно – сидіти на дієті. Тепер всі її думки підпорядковані суворій забороні класти щось до рота. Мар’янка швидко вжилася в стан, коли так багато спокус і коли вберегтися від них можна, тільки всіх попередивши про свій надзвичайний стан. На перерві Мар’янку покликала в їдальню однокласниця.

— Ну, ти йдеш?

— Я на дієті. – Коротко і твердо пролунала відповідь Мар’янки, а ще голосно – її почули й інші однокласниці.

— А на якій?

— Я також, до речі.

— А я після шостої не їм.

— І що – не хочеться? – Зібравши навколо себе людей “в темі”, Мар’янка подумала, що може почути від них щось корисне.

— Звісно хочеться. До холодильника так і тягне.

— Що тоді робиш?

— Жуйкою апетит перебиваю.

— Або можна зуби почистити. Тоді їсти взагалі не захочеш.

— Я чула, зірки в Голівуді так роблять.

Подружки поганого не порадять. Як же Мар’янці пощастило – в колі її спілкування була саме та групка дівчат, яка зовнішність вважала визначальною перевагою, інші переваги можуть виявитися просто не сумісними з красою. Як сама опинилася в цій групці Мар’янка не одразу зрозуміла. Спочатку пояснювала це милосердям, жалем до неї, а потім відкинула милосердя як варіант, коли помітила, з яким цинізмом та зверхністю групка ігнорує усіх інших дівчат у класі, лиш інколи звертаючи на них увагу, якщо якась “щось таке на себе нап’ялить”. Ні про яке милосердя тут і мови не могло бути.

Сама Мар’янка не становила інтересу для критичних зауважень подружок – якщо почати, то критикувати її зовнішність доведеться довго, та що там – вічно, краще й не братися взагалі. Однак поряд з нею будь-яка собі підніме самооцінку. Гляне на її останні “дев’яносто”, і за свої завузькі бедра буде вдячна Природі. А якщо хтось подивиться зі сторони – для сторонніх поглядів, мабуть, її і тримали при собі, як негарну подружку.

Частенько вона гуляла з дівчатами в компанії з їхніми хлопцями. Мило всім посміхалася, підтримувала бесіди ні про що, а потім, коли наступного разу жоден не міг згадати її імені, почувалася порожнім місцем, яке важко не помітити – габарити не ті, але забути чомусь дуже легко – і що цьому сприяє було найбільшою загадкою для Мар’янки.

До хорошого швидко звикають, та й до поганого хочеш, не хочеш, а звикнеш. До себе, як до дівчини, найближчим часом Мар’янка уваги не дочекається. Можливо, якщо наляже на “ананасовий” чайок, а ще як тиждень, два нічого не їстиме, то і вона впаде комусь в око.

Мар’янка знов повернулася з прогулянки наче в воду опущена, і як з людьми взагалі спілкуватися, якщо не відповідаєш їхнім стереотипним уявленням про фігуру, зовнішність, красу? Хоч переховуйся, не потрапляй нікому на очі, а щойно змінишся, щойно помітними будуть результати дієти, тоді всім покажеш, доведеш, що твоє ім’я варто запам’ятати.