Слава ЗСУ!

Вкотре вона налаштувалася йти до переможного кінця, і ні кроку назад, ні кроку до холодильника. На завтра ще треба було підготувати якісь задачі – Мар’янка розкрила книжки, зошити. Дістала з пачки одну біленьку подушечку – і обдурила одразу шлунок і мозок. Один дарма виробляв шлунковий сік, а інший дарма взагалі напружувався – задач правильно Мар’янка все рівно розв’язати не змогла.

Батько вдома бував рідко, тому його наявність на дивані – велике свято. Мар’янка крутилася біля нього, щось принесе, щось покаже, “може чаю?”, “не хочеш кави?” – готова була виконати будь-яку забаганку. На кухню бігала часто, а щоб сама щось з’їла тато жодного разу не бачив. Закралася підозра, а коли бабуся пів вечора ліпила вареники, а Мар’янка з кімнати на вечерю навіть не вийшла, батько все зрозумів.

Знав, що колись, рано чи пізно, виникне ця проблема. І можливо б він дитину підтримав морально, та як далекобійник, на власному досвіді переконався, що знущання над власним шлунком до добра не доведуть. Нерегулярне харчування, та ще й аби чим, давно його поріднило з гастроентерологами. Він як уявив, до чого себе може довести його дитина, одразу ж помчав до її кімнати.

Як звичайно Мар’янка сиділа над книжками, коли зайшов батько не почула. Лиш від його голосу здригнулася і вмить перестала жувати жуйку.

— Їсти йдеш?

— Ой, а я засиділась. Просто багато задали. Я зараз, зараз.

— А ти сьогодні взагалі щось їла?

— Звісно. Снідала, обідала... Вечеряти зараз піду. – Для переконливості Мар’янка широко посміхнулася.

— Дивись мені. Щоб гастрит не довелося лікувати.

— Та ж звідки той гастрит буде. Я їм, правда.

— Ти мене чула, Мар’янко. Думай сама. – Не повірити своїй єдиній дитині батько не міг, почав відступати.

Добре, що не так вже часто він буває вдома. Брехати постійно було б важко, а якби і справді довелося брехати постійно, навряд виглядало б це правдоподібно. Тато ж питав не для галочки: раз на місяць додому приїхав – залік, поговорив з дитиною п’ять хвилин – залік, провів з нею виховну бесіду – залік. Він питав, бо ж його це турбувало по-справжньому.

Він за себе самого так не хвилювався, як за Мар’янку. І знав же, що залишив її не в найнадійніших руках. З гіперболізованою любов’ю дружини до роботи він вже давно змирився – вона б і не слідкувала. А от теща далеко не в тому віці, щоб впоратися з підлітком. Вона може і спробувала б на неї якось вплинути, але результату це не дало б ніякого. Сам колись був підлітком, самого батьки колись вчили, виховували, а він як хотів, так і робив. А Мар’янка ж вся в нього росте. Тут і гадати нічого – тільки він один на неї може вплинути, тільки на ньому відповідальність за дитину – більше нема на кого йому покладатися.

З важким серцем відправлявся батько в рейс. На розсудливість Мар’янки також не сподівався. Вона як вже чогось захоче, то яку ціну доведеться заплатити за бажане – для неї немає значення. Благо, досі нічого надзвичайного Мар’янка і не прагла, та й більшість своїх бажань виконувала завдяки наполегливим зусиллям батька. Варто було лиш озвучити їх в його присутності.

Він і зараз був би радий хоч щось зробити для неї – можливо, звернутися до лікарів, дієтологів – він би навіть знов повіз її закордон. Він би їй допоміг, тільки б вона сама не довела ситуацію до того, що б її і справді не довелося возити по лікарнях. Вона ж, мабуть, вже забула – давно це було – як колись просилася забрати її з лікарні, плакала в батька на плечі, ридала, благаючи. Разом зі схлипуванням з самої глибини всіх її почуттів і переживань виривалося тихе: “Таточко, забери... Я тут більше не можу... Мені страшно.” Чого вона боялась тоді батько так і не почув, не розібрав слів, залитих сльозами, важливіше було, щоб вона його зрозуміла, почула, що треба ще потерпіти, а потім, щойно вона буде здоровенька, він одразу ж її забере додому.

Навряд її це чомусь навчило. А він думав, залишиться в Мар’янки ще одна дитяча травма. А Мар’янці хоч би що – однією більше, однією менше – голодом себе морить! Батько вже відчував, як в ньому розпалюється лють – якщо він допустить те, що Мар’янка заподіє собі шкоди, – він вдасться до крайніх заходів. Він за неї візьметься. Кроку без його нагляду вона не зробить. Звітуватиме за кожну спожиту кілокалорію – хоч і доведеться звітувати дві тисячі раз на день. Та він її лікуватиме в стаціонарі – стаціонарі психіатричної лікарні! От вона дочекається.

З рейсу довго Мар’янка чекала тата. Він затримався десь на тиждень. В дорозі фура поламалася, і довелося чекати допомоги. А щойно він приїхав, то в той самий вечір свідомість і втратила. Впала просто в батька на очах. Кілька разів пожалілася, що живіт болить якимось незрозумілим болем – аж під серцем віддає А про нирки вже годі й говорити – ні зігнутися, ні розігнутися біль не дає. Потім сіла, з ним про щось мирно побесідувала, різко встала, чи то незручно було сидіти, чи біль вже була не в силі терпіти, – і впала; рівно як стояла, так і впала на підлогу. Звуку не встигла видати, як знепритомніла.

В той момент батько і не згадав про свої крайні заходи. Він так перелякався за дочку, що готовий був зробити все, тільки б їй стало краще. В лікарні, поки вона не опритомніла, він встиг з усіма лікарями поспілкуватися, разів сто перепитав, як лікувати: вдома, чи під наглядом професіоналів. А почувши рівнозначну кількість діаметрально протилежних думок, вирішив кілька днів нехай Мар’янка побуде в палаті, а коли лікар пропише якийсь курс лікування, він вдома сам буде слідкувати, аби вона вчасно приймала всі таблетки. Візьме відпустку, взагалі піде з роботи, але й ока з неї не спустить.

Те, що правильне прийняв рішення, батько зрозумів, коли Мар’янка отямилася. Ще з коридору почув її плач. Зайшов до неї в палату, а Мар’янка підвела на нього заплакані очі і хотіла, мабуть, закричати, та ледь змогла промовити: “Забери мене”. Вона сиділа на ліжку, вже збираючись встати, щоби піти, втекти додому. Батько сів поряд, знав, що тільки так її стримає, обняв Мар’янку, і тим самим декламаційним тоном, що і шість років тому, почав її заспокоювати.