Слава ЗСУ!

— Тихо, тихо. Послухай мене. Тебе тільки оглянуть, а потім одразу ж додому. Надовго ти тут не затримаєшся. Чуєш? – З кожним її наступним схлипуванням, батько все більше в цьому сумнівався. – Потерпи трішки, і поїдемо додому.

Здогадавшись, що плакати донька ще може через обстеження шлунка, бо як воно зазвичай проводиться Мар’янка добре знала, батько розповів про весь комплекс запланованих процедур і запевнив, що лікарі цього разу обійдуться без шланга. Просто зроблять ультразвукове дослідження внутрішніх органів. А там ще кілька аналізів – і діагноз буде відомий. Щойно їй пропишуть таблеточки, вони поїдуть додому. А вдома вона самостійно буде дотримуватися всіх рекомендацій лікарів, то ж би мала вже заспокоїтися і приготуватися уважненько слухати і запам’ятовувати все, що їй скажуть.

Тато раптом перейшов з декламаційного тону ледь не на іншу мову. Коли Мар’янка почула кілька зменшувально-пестливих суфіксів, жахнулася того, скільки він зусиль прикладає, щоб її в чомусь переконати. Тобто забирати її він не збирається. Сидіти і плакати зараз – то марна трата часу, бо на батька це все рівно не вплине.

Мар’янка усвідомила всю безвихідність ситуації, змирилася з тим, що стала заручницею власного – не такого вже витривалого – організму, обтерла сльози і пішла за лікарем в його кабінет. Більш нагло тато вчинити не міг – зайшов разом з нею. Звідки знав, що вона йому слів лікаря не передала б, ще й самого лікаря попросила б нічого йому не казати?

От лікар як зараз скаже, що вона вже давно заробила виразку шлунка, тато ж її самим тільки поглядом спепелить. Він же дивитиметься на неї, як на злочинецю, що зло вчинила самій собі. А можна в таких випадках запровадити обов’язкову присутність адвоката? Щоб він за неї підшукав хоч кілька слів на захист її прав і свобод. Щоб виправдав її перед власним же батьком, що от-от винесе найсуворіший вирок – обов’язкове триразове харчування, без права хоча б на один розвантажувальний день.

На моніторі лікар побачив знайому картину і поспішив повідомити попередні висновки.

— Так, без чаїв для схуднення тут не обійшлося? Який пили?

— Звичайний чай... ананасовий... – Мар’янка слово боялася вимовити, бо ж кожне могло бути використане проти неї.

— Все зрозуміло. Що можу сказати? Шлунок у Вас подразнений – перші кроки на шляху до гастриту зроблені. Але Вас це врятувало. Бо якби і далі пили б свій “звичайний” чай – довели б організм до зневоднення, а потім і до повного виснаження. Ті чаї – дуже шкідлива річ, – лікар говорив і щось записував на маленькому листочку одночасно. Говорив, ніби не надаючи своїм словам особливого значення. Зрозуміло, Мар’янка в нього не єдина пацієнтка. Чого має ними всіма перейматися? – Вони з організму може й виводять токсини, шкідливі речовини, але й все корисне, те, що організму потрібне, вони також вимивають.

— Подразнення – це ж несерйозно. – Батько почав розмову, як експерт зі шлункових хвороб, та все ж чекав підтвердження своїх слів.

— Звісно, за два тижні вилікуємо. Ось, я тут написав, які таблетки приймати. Ці за півгодини до прийому їжі, а ті через годину після. По три рази на день. – Лікар розшифрував те, що він написав на листочку, і вклав його в руки Мар’янки, яка саме обтирала живіт від гелю. – Я б ще порадив більше пити кефір, він заспокоїть подразнену оболонку, і мінеральну столову воду. А через тиждень прийдете на огляд. Подивимося результат.

Мар’янка глянула уважно на закручені в різні сторони літери – в усі, окрім тих, в які зазвичай їх закручують нормальні люди – погляд сам затримався на підкресленому рисочкою “3 рази”. Це вона мала три рази за день щось з’їсти, щоб до того випити білу таблеточку, і через годину після – зелену. Та ж вона вже забула, коли останній раз їла аж три рази на день! Ну, максимум півтора. А тут цілих три!

Тільки цим вона і переймалася, а батько все ніяк не міг вимкнути свого декламаційного тону. Він старався на неї не тиснути, боявся здатися суворим, нечуйним до її проблем, тому навіть тиранічне: “щоб і не думала”, “щоб я такого більше не бачив”, зм’якшував його ніжний голос.

— Доню, тепер маєш замислитися. Це тільки подразнення, а могло б бути і гірше. Більше ніяких дієт. Чуєш? Щоб навіть і не думала себе мучити голодом. Хочеш схуднути, ми щось придумаємо. І щоб ніяких чаїв. До речі, ти ж не сама його купила? – Здається, тато сам про все здогадався, нічого було відпиратися. Досі Мар’янка ствердно хитала головою під час батькової промови, показуючи, що вона розуміє його і саме так, як він їй каже, вона і чинитиме, а тут захитала, мовляв, не сама. – Я так і думав. Тобі їх бабка підсунула. Ну, я ще з нею окремо поговорю. Від неї можна було такого очікувати. А ти також молодець – знайшла кого слухати.

Куди і ділася пом’якшувальна перешкода, яка досі заважала батькові виразити своє справжнє ставлення до того, що відбувається в його ж домі без його відома. Нарешті він знайшов вихід своїм емоціям, чи принаймні об’єкт на якому можна їх усіх зірвати. Коли потрапив додому, викричався на тещу – кричав, ніби його щойно підрізав якийсь легковик і поїхав собі далі, а він ледь втримує рівновагу з двома причепами вантажу. Кричав так, ніби оце вперше випала нагода підвищити на когось голос, і гріх було б не скористатися нею. Кричав довго. Та головне сказав спокійно.

— Щоб до моєї дочки більше не підходила.

А тещине “я ж хотіла як краще” навіть слухати не став. І байдуже було, що Мар’янка і зовсім залишиться без опіки дорослих, якщо і бабуся про неї не буде піклуватися. Байдуже було, що криком він ще тещу віджене від дочки, а от дружину він ніяк не змусить приділяти їй більше уваги. Байдуже було до всього. Головне, він викричався. Лють, яка довго в ньому сиділа, множилася, тепер вся вийшла з криком, де-не-де супроводженому міцним слівцем.

Цілий день батько особисто заганяв Мар’янку на кухню зранку, в обід і ввечері. Раз чи два він помітив, як вона запивала свої таблетки мінеральною водою. Кілька разів поцікавився, як вона почувається. Пересвідчився, що процес одужання пішов, та й зазбирався в рейс.

Бабуся ще деякий час трималася осторонь онуки. Ще в вухах луною віддавався батьків крик, а потім якось напруга сама собою спала. Мар’янка сиділа на кухні. Щойно проковтнула білу таблеточку і чекала на сніданок. Хоч і хотіла щось запитати бабусю, та ніяк не наважувалася вголос проговорити те, що її насправді турбувало. Нарешті підібралися слова, що їх можна було вмістити в коротке запитання, і не видати ними свої переживання.