Слава ЗСУ!

То десь в якомусь репортажі про гімнасток побачила, як ще маленька дванадцятилітня дівчинка – майбутня олімпійська надія країни – скидає зайвих півтори кілограми з обтягнутих шкірою кісток. Дівчинка обгортала тіло поліетиленом, одягала кілька теплих штанів і кофтин, а далі все як у звичайних людей – забіг сходами вгору вниз. Благо, дівчинка легенька – шуму в під’їзді багато не наробить. Якби Мар’янка раптом надумала пробігтися, то сусіди з переляку всі б повиходили глянути, що там гримить на сходах.

Але решту побаченого Мар’янка цілком могла спробувати на собі. Якщо вже маленька дівчинка без нагальної потреби над собою знущається, то чому вона не може зробити так само? Де б що Мар’янка не почула, не побачила, що б не прочитала – все запам’ятовувала, бо все могло їй знадобитися. З часом з усієї накопиченої інформації зайве відсіювалося, а корисне поступово формувало її власне бачення процесу втрати зайвих кілограм без нанесення організму шкоди.

Кілька місяців Мар’янка виснажувала себе вправами, вже помітила перші результати – десь її стало менше, десь шкіра підтягнулася – але досі ховала їх під мішкуватим одягом. Ще дещо Мар’янка вирішила приховати. Як виявилося її серце чудово переносить фізичні навантаження – нікуди не вистрибує, б’ється трішечки частіше, але ж це нормально. Та коли вчитель фізкультури загнав весь клас на місцевий стадіон, Мар’янка одразу ж згадала про своє звільнення. І поки однокласники з останніх сил долали п’яте коло навколо стадіону, Мар’янка неспішним кроком міряла бігову доріжку. Раз по раз хтось пробігав повз неї. Ще здалеку чула – спочатку чітко можна було розібрати серед шуму, створюваного машинами на дорозі біля стадіону, як хтось важко хапає ковток повітря, а його ніби мало, за мить ще один, і його не вистачає, хапає наступний. А потім в шум вриваються звуки, якими земля зустрічає кожен крок бігуна.

Бігова доріжка асфальтована, де-не-де її поверхня пошкоджена. Мар’янка сама обережно обходила такі діляночки, а бігуни й уваги не звертали, ніби й не боялися на чомусь ногу підвернути. Бігли собі, бігли, а земля тільки радо відгукувалася на нетривалий, миттєвий, різкий дотик. І хоч як важко було бігти, а дихати і зовсім через раз виходило, хлопці все ж не втрачали нагоди щось сказати Мар’янці, минаючи її.

— Давай з нами!

— Жири хоч позганяєш!

— Як свої зженеш, і я почну. – Тепер Мар’янка себе образити не дозволить – вона вже трішки схудла. Нема за що.

А дівчата деякі і зовсім дурниці вигадували.

— Пампушко, відійди, бо я зараз в тебе вріжуся. – Ніби її – Пампушку – й обійти важко. Мар’янка вже уявляла, як всі здивуються, коли вона схудне хоча б кілограм на десять. Заради такого варто старатися.

Та тільки не на стадіоні. Вона вже краще піде знов в поліклініку, щоб їй виписали нове звільнення, а ніж ганятиме тут разом з усіма. Щойно Мар’янка згадала про похід в поліклініку, як їх весь клас організованим натовпом погнали на медогляд. Ніби ніякі такі заходи і не планувалися, а тут вони прийшли зранку на уроки, а їх медсестра взялася супроводжувати на огляд. Мар’янка чемно вистояла всі черги, в кожен кабінет, до кожного лікаря зайшла – лікарі навіть нічого не питали – її товстелезна картка говорила сама за себе. З кожного кабінету вона виходила з черговими направленнями до інших лікарів, або з рекомендаціями пройти плановий огляд чи обстеження.

Назбирала вона папірців з десяток, згорнула акуратно в жменьці, зім’яла, де стояла, там і кинула. Це взагалі останній раз її бачили люди в білих халатах. Більше до жодного медзакладу вона ні ногою. Шлунок вона таки вилікувала, а значить обходитися без сторонньої допомоги може. Все вирішено.

Залишився один кабінет, і більше ні ногою. Мар’янка нехотячи зайшла до гастроентеролога. Поки лікар вивчав свіжий запис в її картці, його асистентка мовчки міряла Мар’янку поглядом не так з голови до ніг, а зліва направо. Поки там ще було, що міряти. Мар’янка і собі глянула краєм ока на неї, щоб розгадати, що в тому погляді – співчуття чи презирство. Сама та асистентка сидить, ноги рівненько склала і трішки на бік їх схилила. Вся скромна, інтелігентна, а дивиться – очей не зводить.

Мар’янка вже не чулася від люті. Ще б не так злилася, якби асистентка негарною була, товстою, огрядною. А то ж сиділа скромна, інтелігентна, мила дівчина ще й зі стрункими ніжками і хоч приховуваною халатом, але тонкою талією – Мар’янка все встигла розгледіти. Поки дивилася, вже лікар почав розпитувати, чи більше її шлунок не турбує, чи ніяких розладів у травленні немає. Мар’янка запевнила, що чудово почувається, і зібралася йти. Вже підвелася, лікар саме ставив свій підпис – ще трішки і вона вислизне з-під нестерпного погляду. Чого в ньому більше досі не розібрала. Аж поки асистентка не підійшла до неї і тихенько, щоб тільки вона почула, сказала.

— Я колись такою ж була. – Мар’янка аж брови звела від здивування. Не очікувала розпізнати в прикутому до неї погляді ностальгічні нотки. – Коли встановиться гормональний баланс, сама схуднеш без ніяких дієт.

— Гормональний баланс? – Мар’янка вже забрала картку, чемно попрощалася з лікарем, і разом з нею з кабінету вийшла асистентка.

— Ну, коли почнеш жити статевим життям. – Так само тихо пояснила, і щоб якось виправдати те, що відлучилася з кабінету, голосно промовила. – Наступна.

Легко їй казати. Як же ним почати жити, головне – з ким? Якщо, окрім як Пампушки, її ніхто по-іншому не сприймає. А є такі, що запам’ятовувати її ім’я потреби не бачать – про яке статеве життя тут може йти мова. Щоб до нього дожити, без дієт не обійтися – тобто без виснажливих вправ. Може тоді хтось і збалансує її гормони.

За кілька років життя кардинально змінилося. Мар’яна приїжджала додому раз на тиждень. “Все – стала самостійною дівчинкою” – батько ніяк не міг натішитися своєю дорослою донькою. А їй давно довелося подорослішати, і вступ до університету тут ні до чого. Ще як померла бабуся, вона зрозуміла, що лишилася зовсім сама. І ні на кого, окрім себе самої розраховувати не може. Горювала недовго. Просто бабуся сама цього не хотіла б. Вона і з життя пішла, коли онучки вдома не було. Мар’янка лиш на хвилинку вийшла, а до того ж днями від хворої бабулі не відходила. А вона ніби тієї хвилини і чекала. Мар’яна звинувачувала б себе, бо не повинна була нікуди йти, а потім зрозуміла, чому бабуся так зробила.