Слава ЗСУ!

Батьки, ніби тепер їх нічого не тримає, вони абсолютно вільні, зазбиралися закордон. Спочатку думали й Мар’янку з собою взяти. Там родичі є, давно самі освоїлися і їм допоможуть, а в неї життя і справді змінилося. Схудла вона, звісно, не до модельних параметрів, та й те, що мала не одразу оцінила. Скинула кілограмів двадцять, а далі ніяк. Місяцями вага ні на кілограмчик не знижувалася. Аж одного разу в університеті побачила вона таку саму дівчину, як вона, але гарну-гарну. Тобто в коротенькій сукні з відвертим декольте, а від невеличкого животика увагу відвертав широкий пояс. А Мар’янка ж досі ховалася за джинсами та величезними кофтинами.

Невпевненими кроками, але поступово Мар’янка таки перейшла на одяг, який підкреслював, а не ховав її фігуру. Найважче було дозволити собі виглядати такою, якою вона насправді завжди була, тільки сама цього не розуміла. Вперше вона встала на підбори, вперше одягла спідницю, вперше глянула в дзеркало – і всім була задоволена.

Приїхала вона на вихідні, та додому не спішила. Сьогодні мала вирішити, чи поїде разом з батьками. А насправді мала вигадати хоч якийсь привід, щоб залишитися. Для батьків було кілька заготовок: “А як же університет?”, “Я ж жодної іноземної мови не знаю, навіть англійську в школі не подолала.” А от сама вона не розуміла, для чого їй залишатися в рідному місті – що її тут тримає. Здається – нічого.

Поволі Мар’яна долала шлях від зупинки. Думала, думала, на мить і зовсім забула, що віднедавна приваблює до себе багато чоловічих поглядів. Згадала, коли неподалік неї примостився один знайомий хлопчина. Він колись зустрічався з її однокласницею. Хлопчина довго йшов мовчки, аж нарешті придумав, як можна заговорити з такою красунею.

— Десь я Вас бачив. Здається, ми знайомі…

— Знайомі. – Як же хлопчина здивувався відповіді Мар’янки, бо впізнати в ній колишню Пампушку було просто не можливо. – Ти Ваня. Я тебе пам’ятаю.

— Звідки ж ти мене пам’ятаєш? – Хлопчина ледь вимовив своє запитання. Відчув, що його шанси знижуються. Та Мар’янка і не планувала занижувати його самооцінку відмовою. Колись, якщо чесно, він їй самій подобався. Не те щоб сильно, але щось в ньому було, та й досі збереглося.

— Ми колись в одній компанії гуляли.

— Не може бути. Якби я тебе хоч раз в житті побачив, то вже забути не зміг би. – Ваня щосили намагався відвоювати свої шанси. У відповідь на його лестощі Мар’яна лиш посміхнулася. – Правда. Я зараз серйозно.

— То ти мене не пам’ятаєш?

— Чомусь не пригадую.

— Я тебе розумію. Тоді я трішки була іншою.

— Хіба ще гарнішою? – І можна було б припинити знущатися над хлопчиною, та Мар’янка хотіла перевірити, чи згадає він її ім’я, коли зрозуміє, що вона та сама Пампушка.

— Взагалі негарною. Ще й товстою.

— Не можу повірити… – Ваня вже готовий був спростувати всі слова Мар’янки, мовляв, вона на себе наговорює. Та раптом пригадав одну повненьку, хоч і з гарними очима, дівчинку. – Пампушка?! Ти тепер отака! Нічого собі. Ну, ти змінилася. Зовсім інша людина. Неймовірно! – Мар’яна чекала поки Ваня вичерпає всі свої емоції. – Це справді ти? Пампушка – я навіть повірити не можу.

— Ти і далі збираєшся мене так називати? – Мар’янка промовила запитання спокійно, навіть ніжно, та хлопчину налякала настільки, що він аж зупинився. Мар’яна і сама затрималася на мить, озирнулася, посміхнулася і пішла далі.

— Ну, пробач. Я забув тебе, забув твоє ім’я. Сам не розумію чому… – Ваня вже наздогнав Мар’яну і всіма силами намагався вимолити в неї ще один шанс.

— Такий наполегливий. Чого стараєшся?

— Хочу запросити тебе кудись. Може ввечері погуляли б? – Якби їй самій Ваня колись не подобався, то вона ніколи б не погодилася. Але ж він їй таки подобався.

Додому Мар’янка прийшла така задоволена, що своє рішення одразу ж і виголосила.

— Ма, па, Je no parle françes7. Niht schprehen ze doutch8. No habló en español9 and don’t speak in English10. Тому я залишаюся.

У зустрічі з Ванею Мар’яна не побачила якоїсь перспективи розвитку стосунків. Через таку дрібницю було б смішно відмовлятися від поїздки закордон. Але багато чого вона розгледіла в тому, що колись і сама не відмовилась би зустрічатися з Ванею, але була товстою і не вартою його уваги, а тепер він сам стелиться їй в ноги, тільки б вона погодилася з ним погуляти.

А якщо пригадати, то таких як Ваня для Мар’янки свого часу існувало багато хлопців. Таких – недосяжних. Ото б ще якогось випадково зустріти. А раптом все, чого раніше вона хотіла – тепер цілком може належати їй? А раптом. Чого їхати не знати куди, якщо в рідному місті можна методично піднімати собі самооцінку, якої в неї раніше і зовсім не було. Тепер кожен, хто не зможе пригадати її імені, буде жалкувати, що колись його не запам’ятав. Трішки пожалкує, а потім Мар’яна його втішить.

Кілька побачень вона успішно відгуляла – з Ванею на морозиво сходила, Юра її в кіно запросив, аж якось йшла вона собі вулицею, а біля неї зупинилася машина, і водій не почав нахабно їй пропонувати підвезти, а чемно вийшов і спробував спершу познайомитися. Звісно така його чемність була спровокована самою Мар’яною. Вона просто, коли зупинилася поряд машина, навіть не помітила, не звернула на неї уваги. Йшла, ніби біля неї щодня десятки автівок припиняють свій рух, а можливо, навпаки, ще жодна не зупинялася, то й Мар’янка і не подумала, що це через неї. Хіба ж мало причин встати посеред дороги?

— Я просто не міг проїхати повз такої краси. – Водій на крок випередив Мар’яну і, зупинившись, змусив зупинитись і її. Та вона ще досі не розуміла, що відбувається. – Я подумав, Ви, мабуть, у нас тут проїздом, бо я вперше Вас бачу. І не міг дозволити собі втратити нагоду хоча б дізнатися Ваше ім’я. – Мар’янка рефлекторно розтягнула губи в посмішці. Історія з її іменем вже і справді нічого, крім сміху, не викликала. Та тут спрацював інший рефлекс. Вона миттєво “ввімкнула” кокетку і тихо промуркотіла.