Слава ЗСУ!

Зазвичай волю сльозам Мар’яна не давала, та в “такі дні” не гріх трішки розкиснути, піддатися жалю, що зсередини витискає усі запаси рідини, які накопичуються десь біля самих очей, – по-іншому від них ніяк не звільнишся. Плакала, плакала, а зупинятися і не хотілося – не часто випадає нагода поплакатися в чиюсь жилетку, не часто хтось опиняється поряд в такі моменти.

Коли вже Мар’яна відчула, що зловживає присутністю Роберта, відхилилася від нього, сіла рівно і, щоб остаточно заспокоїтися, повитирала з очей всі сльози. А потім, ще навіть добре не бачачи його крізь вологу в очах, запитала.

— Ти ж залишишся?

Альтернативи вибору запитання не передбачало, Роберт просто мав залишитися і далі виконувати роль надійного плеча, на яке вразі потреби можна спертися. Мар’янка вклала його біля себе, і життя, можливо, пішло б зовсім в іншому напрямі, якби в “такі дні” єдине, що могла дозволити собі Мар’янка, залишившись на одинці з кимось, – просто мирно заснути. Раніше такого не практикувала, та від емоційного виснаження швидко приступила до перегляду снів.

Роберт ще навіть не встиг усвідомити, що взагалі відбувається: чому він знаходиться настільки близько до дівчини, яка по-справжньому ніколи близькою йому не була. Та ніби це його власне упередження, і досі він помилявся, чогось не помічав, а про щось і сам собі прибріхував. Раніше все, що траплялося з Мар’янкою, якось стосувалося і його. Усе в ньому викликало нетипову для його однолітків реакцію, і тому легше було її приховувати, ніж йти всупереч уявленням друзів. Вони б і зараз його не зрозуміли – хіба може нормальний хлопець лягти поряд з дівчиною і навіть не спробувати якось до неї почіплятися?

Думки, здавалося, ніколи не закінчаться в його голові. Роберт перебирав їх, не встигаючи прослідкувати, коли одна змінила іншу, а спати ніби і зовсім не збирався. І вже незручно було лежати, хотів перевернутися і боявся одночасно, бо ж найменшим рухом міг потурбувати Мар’янку, яка саме на його плечі й заснула.

В якийсь момент вона сама відвернулася – Роберт полегшено зітхнув, і щойно злегка повів плечем, щоб його розім’яти, як застиг у своєму русі, ще не розуміючи, від чого Мар’янка застогнала. Можливо, так вона крізь сон виявляла своє невдоволення. Можливо, він і зовсім її розбудив. Роберт не рухався, навіть подих затамував. Прислухався, а Мар’янка і далі стогне ледь чутно, але якщо почути цей непреривний звук, то ігнорувати його вже не можливо.

— Мар’яно… – Роберт тихо прошепотів, щоби перевірити, чи він не розбудив Мар’янку, бо ж хотів виявити причину, яка породжує в ній біль. Саме сповненим болю йому здавався їй стогін. – Мар’яно. – Він хоч подих не затамовував, але дихати все рівно не вдавалося. Мар’янка таки спала, а що ж з нею відбувається, Роберт раптом втратив надію розібрати, від чого з’явився страх і швидко, миттєво переріс у паніку. – Мар’яно. – Роберт промовив голосніше, та розбудити її не зміг. – Мар’яно! – Він готовий був викрикувати її ім’я, а торкнувшись руки, почав її трясти, аж поки Мар’янка не прокинулася.

— Що… Берто, що сталося? – Нарешті Мар’янка обірвала свій стогін.

— Що з тобою? – В передчутті того, що Мар’янка скаже щось уїдливе, мовляв, з тобою самим все добре, Роберт випередив її, пояснивши своє запитання. – Ти стогнеш.

— Ой, зовсім забула. Я мала тебе попередити. – Мар’янка припіднялася, і хоч голос її був ще зовсім сонним, вона намагалася говорити чітко і розбірливо. – Мені колись бабуся казала, що я вночі можу стогнати. То через місячні. В мене ж нирки… Ну, сам розумієш… – Мар’янці важко було пояснити людині, яка в житті ніколи не відчує подібного болю (не людині – хлопцю), тому вирішила покластися на його розуміння. – Слухай, ти ж тепер не заснеш біля мене. Я просто уявляю, як воно…

— Та я тепер взагалі не зможу спати. Ти мене так налякала.

— Вибач, Берто, вибач. Я мала тебе попередити. – Вона і справді відчула себе винною, хоч десь глибоко на підсвідомому рівні з’явилася невимовна вдячність матінці-Природі. Він налякався – от помучився б, як вона, тоді б щось і говорив. – Може в іншу кімнату підеш? Я там постелю.

— Та я маю на увазі, що буду хвилюватися… Це ж як боляче, мабуть, щоб аж… Може тобі якісь таблетки… водички принести.

— Берто… – Мар’янка ще більш винною себе відчула, бо ще й змусила його за себе перейматися. – Тільки ніяких таблеток, швидких, лікарень. Я це якось перетерплю. Не вперше. Правда, давай тобі постелю в іншій кімнаті. – Мар’янка ще трішки подумала і додала. – І двері всі зачинимо… Спатимеш спокійно.

Зранку Роберт зібрався додому, і знав, що його там чекає, та не хотів про це думати. По-іншому уявляв своє повернення з армії. Чув колись – хлопці розповідали – як зазвичай воно проходить. А у нього все не як у людей – ніхто не зустрічає, ніхто на нього не чекає.

Ще в коридорі відчув холодний подих пустки. В домі було порожньо настільки, що у Роберта всередині також почало зароджуватися відчуття порожнечі, безвиході, краху. Він пройшовся кімнатами – саме пустка, по-іншому не назвеш – в квартирі ніколи не було нагромаджено багато речей: їх просто не було, але зараз спорожнілим здавалося навіть те, що мало доволі звичайний, традиційний для себе вигляд.

На підлозі де-не-де лежали непотрібні матері речі, ніби коли вона збиралася, щось потрапляло їй до рук, і лиш придивившись, вона бачила в цій речі згадку про батька і кидала її на підлогу. Роберт розумів, винити її не міг. Розумів, чому вона тікала.

Роберт вмить відчув все те, що відчувала мама, як довго вона терпіла, як мучилася, відчув і те, що штовхнуло її до втечі. Шкода, йому нікуди тікати від самого себе. Це також Роберт чудово розумів – для мами він згадка, він пробуджує в ній неприємні спогади. Кожною рисою обличчя, кожною ноткою в голосі, який чомусь промовляє до неї чужою мовою. Син їй нагадує батька – і втеча єдиний вихід з замкненого кола, єдиний спосіб позбутися минулого.

Роберт ще спробував пожаліти себе самого, що він сам для себе і є тим минулим, від якого йому не втекти, але в нього нічого не вийшло. Жаліти себе він просто був не здатен. А в тому, що мама поїхала він бачив більше користі для неї, ніж приводів для жалю. Якщо матері буде легше без нього, то він цілком нормально має сприйняти її рішення і лиш інколи навідуватися до неї для підтримання мінімальних стосунків. Щойно влаштується, він одразу ж до неї поїде.