Слава ЗСУ!

— То що вони тепер на пошту присилають такі запрошення?

— А як ще їм мене дістати? – Мар’янка посміхнулася вперше відтоді, як всі м’язи, і мімічні також, від несподіваної появи сусіда звела судома.

— Що ти маєш на увазі? – От чого він причепився? Мар’янка відмахнулася і пішла до сходів. Почала підніматися і вже на ходу відповіла.

— Та то довго розповідати.

— А я тепер часу маю багато. – Роберт пішов за нею, наполягаючи на продовженні розмови.

— А й справді. – Мар’янка зупинилася. На кілька сходинок нижче стояв Роберт і весь напружився, ніби приготувався відбити психологічну атаку, бо Мар’янка дивилася на нього з викликом – як же він відреагує на її слова. – Слухай, а може пішли до мене? Я і розповім тобі все, і нагодую. Ти ж точно голодний.

— Пішли до тебе. Я тільки речі додому закину. – Атаку таки відбив.

Роберт відчинив двері, звичним рухом кинув сумку в коридорі й поспішив до Мар’янки. Він знав, що вдома на нього ніхто не чекає. Мама давно поїхала в село до бабусі. Ще й тому радо погодився на Мар’янину пропозицію, бо й нікому було його вдома нагодувати.

Чогось вже готового, свіжого та гарячого Мар’янка, звісно, не мала, та холодильник був забитий різними овочами, з яких вона й взялася готувати рагу.

— Отак я і живу: овочі на сніданок, овочі на обід.

— Що ж на вечерю?

— Після шостої – забув? – дівчатка нічого не їдять.

— А ти що – після другої? З обіду нічого вже не їж? – Розвивати цю тему Мар’яні було ні до чого, бо з самого початку трішки перебільшила, мовляв, крім овочів, більше нічого не їсть, та й після шостої на побаченнях вона могла і морозивом, і шматочком тортика посмакувати.

— Давай я тобі чай наллю. Чи ти каву будеш?

— Чай, якщо можна чорний. А ти мені зуби не заговорюй. Що то ти таке отримала поштою?

— Я просто дуже давно не проходила ніяких обстежень. А я ж на обліку в лікарні, ще як в дитинстві лікувала хронічне запалення. От і маю перевірятися регулярно.

— Чого ж не перевіряєшся? – Мар’янка думала, що зможе все, все розповісти, але закортіло знов змінити тему.

— А я ж вино маю! Тобі точно є що сьогодні святкувати. – Вона відволікла Роберта від очікування відповіді. Він спочатку не хотів, та потім таки дозволив їй змінити тему і сам взявся возитися з корком в пляшці.

Зараз саме ковточка вина їм і не вистачало, бо як вони не старалися, а легкості та невимушеності в розмові все рівно не вистачало. Вони й ніби знають одне одного все життя – та зовсім одне одному чужі. Раніше не дуже спілкувалися – можливо, просто спільного в них нічого не було, а зараз, коли обоє змінилися, – що може їх об’єднувати?

Поки єднала їх лише перспектива проведення вечора разом. Мар’янка нікуди не збиралася – на побачення в “такі дні” вона не бачила сенсу ходити, – та й Роберту йти в порожню квартиру не дуже хотілося.

Під рагу добре пішло червоне вино. Мар’янка ще видала свою “заначку” – дістала з верхньої полички шоколадку на десерт. В чому вона ще не бачила сенсу, так це відмовляти собі в солодкому в “такі дні”. Розмова плавно перейшла на диван перед телевізором. Ще спочатку вони намагалися дивитися в його сторону, та потім ввімкнули музичний канал, і говорили під тихий супровід музичних інструментів.

— Я вже сама забула за ті лікарні, а тут сьогодні нагадали. Треба було їм мене чіпати! – Мар’яна виголосила те, що їй не давало спокою, всередині все аж переверталося від нахабної спроби знов затягнути її в лікарню. Вона знесилено опустила голову на спинку дивана. Важко було тримати її рівно – чи це голову хилили до якоїсь опори емоції, чи просто давно варто було відкласти келих вина. Під вагою тих самих емоцій, а може і вино викликало легку втому, Мар’янка опустила повіки. І лиш коли почула голос Роберта, розплющила очі.

— Я так зрозумів, ти їх уникаєш.

— Я в житті більше не зайду в жодну лікарню. Принаймні, добровільно.

— Добровільно?.. В якому значенні – добровільно? – Ситий голодного не зрозуміє. Мар’янка здогадалася, що треба пояснити. Добре, хоч настрій з’явився для таких розмов.

— Ніколи не замислювався, чому кажуть “потрапити в лікарню”? Ти туди не приходиш за власним бажанням, не переступаєш поріг самостійно, ти там опиняєшся незалежно від власної волі. Тебе навіть не запитають, чи хочеш туди. Я так два рази потрапляла – відкривала очі, а я в палаті з холодними, байдужими, білими стінами, які здається вже самі всотали медикаментозний запах. Він там всюди. Навіть в тих приміщеннях, де ніколи жодної таблеточки, жодного розчину не було. – Мар’яна розповідала, а під повіками, що знов опустилися, її ж власні слова малювали побачене колись, пережите нею, малювали те, що вона відчула на собі. – Там страшно. Все тисне, все давить. Навколо лиш стіни, а поряд такі ж самі білі, байдужі люди. Яке їм діло до того, що ти боїшся?..

— Чого ти боїшся? – Роберт скористався паузою. Мар’янка на мить замовкла, та продовжила далі, ніби відповідаючи на запитання Роберта, але ж досі все, що казала, відповіддю на нього і було.

— Боюся знов туди потрапити. Сама я більше ніколи в лікарню не піду. Та як же я боюся знов розплющити очі… – З-під опущених повік раптом викотилася сльозинка, побігла щокою вниз, та Мар’яна її навіть не спиняла. – Берто, я боюся знов потрапити в лікарню.

Мар’яна вже не плакала – ридала, а Роберт присунувся ближче і спробував її заспокоїти обнявши. В ньому самому все перемішалося – не очікував, що вечір може так завершитися, що Мар’янка буде тихо схлипувати в нього на плечі, що вперше в житті його хтось назве ніжно, не Роберт, а якось навіть грайливо – “Берто”. Він і сам не уявляв, що його ім’я можна так обіграти. Тільки Мар’янка не грала, а видала те, що давно виношувала в собі це ніжне звернення. Не раз вона подумки називала його, кликала: “Берто… Берто…”