Слава ЗСУ!

А поки щоб розвіяти враження від домашньої пустки Роберт надумав не обмежувати святкування свого повернення однією пляшкою вина, випитої з Мар’янкою. Якщо він вийде до міста, обов’язково когось зустріне, а там процес святкування піде сам собою – нічого і планувати не треба. Ближче до вечора Роберт пішов рейдом місцевими барами. Кілька минув, навіть не заходячи, знав – його друзі там не водяться, а ще кілька відвідав безрезультатно. Нарешті зайшов в один заклад, а його ще з порогу зустріла радісними вигуками компанія хлопців, що обсіли столик з пивними келихами. Та пили вони якось неохоче, приводу, мабуть, не мали – нарешті він з’явився. Вгадуючи, чому вони більше зраділи: приводу чи йому самому, Роберт не став тішити своє самолюбство, а швиденько приєднався до друзів, і далі все пішло якось веселіше.

За столом він всівся поряд зі своїм однокласником, та навпроти нього сидів знайомий – спільний з його сусідкою – Ваня. Говорити йому з ним не було про що, та й бажання, власне кажучи, не було, але коли Ваня сам звернувся до нього, довелося відповідати, підтримувати бодай якусь розмову, хоч і не дуже змістовну – келихи хлопців швидко порожніли, ще швидше наповнювалися, а потім і зовсім змінилися на трішечки менші за розміром та міцніші за наповненням. Ваня щось випитував, до чогось хилив, його явно щось турбувало, а прямо сказати не міг. Та й Роберт не розумів, до чого той веде. Аж Ваня не витримав.

— Ну, що – сусідку свою бачив?

— Мар’янку? Звісно, бачив. Ми двері в двері живемо – ще б я її не бачив. – Роберт говорив, говорив, а сам тим часом думав, до чого це Ваня згадав про Мар’янку.

— Змінилася вона.

— Я сам ледь впізнав. Якби зустрів не у власному під’їзді, я б і не подумав, що то вона.

— Та, нічогенькою стала. Тільки ж водиться не знати з ким. Ще то з одним, то з іншим. Зовсім розпустилася.

Благо, в компанії не було Юри, з яким свого часу Мар’янка також погуляла – сповнила надією і бездушно розбила тендітне сердечко. На пару вони б дали повнішу картину того, якою Мар’янка стала. Зі сторони ж все так і виглядало: ображене хлопча виливало свої емоції. Ніби Мар’янка робила щось протизаконне, і суспільний осуд змусить її зупинитися. Кому яке діло? От тільки Роберт і міг взяти до голови те, як до цього діла ставляться його знайомі та друзі.

Він ще сам не встиг скласти якесь ставлення до Мар’янки – надмір нової інформації про неї досі лежав важким грузом в його голові, а осмислити це в нього ще не було часу, а тут йому вклали вже обдуману чітку позицію. Мар’янка погана – її поведінку засуджують – йому вона не пара, не друг, не… Раптом Роберт знов відчув себе, як колись у дитинстві, заручником суспільної думки і, як з її полону вибратися, він знову не наважився шукати можливості.

Було легше прогнутися, прийняти нав’язувану модель поведінки, ніж піти проти, відверто демонструючи, що він мислить по-іншому. Роберт боявся і того, що його осудять також за стосунки з Мар’янкою, осудять навіть за те, що він ставиться до неї не так, як вони. І водночас боявся того, що полон чужих суджень і стереотипів – це надовго, назавжди.

Спершу він перелякався: а якщо раптом хтось дізнається, що вони провели вечір, ніч (!) разом. Він вже почав шукати собі виправдання, а потім уявив, що б то було, якби друзі і зовсім побачили їх разом – йому б спочатку поспівчували, що зв’язався з такою; його б застерегли, щоб був обережний – ще не знати, чого можна очікувати від такої; йому б і прямо кинули докір – знав з ким зв’язуватися, від таких взагалі треба триматися подалі. Стільки всього Роберт передумав, аж якось випадково згадав, як Мар’янка цілий вечір називали його “Берто”. І це в неї виходило легко, невимушено, природно, без удаваної ніжності. Просто в самому її голосі, коли вона промовляла “Берто”, було стільки тепла і ніжності, що більше додати вже неможливо.. Вона б мала докласти надзвичайних зусиль, щоби свідомо вкласти ніжність туди, де її вже над міру, де вже її так багато, що від неї тепліє на душі, і якось навіть стає легше.

Роберт згадував, думав – і тепер від цього він має відмовитися. Ще нічого між ними не трапилося, надзвичайного нічого не сталося. І тому совість його не дуже буде мучити, коли доведеться Мар’янку уникати, коли він буде змушений її ігнорувати, коли сам себе стримуватиме, навмисно відмовляючись від її спілкування.

Ніби в нього, і справді, розвинулася здатність передбачувати. Як у воду заглянув – трапилася ситуація один в один. Шкода лиш, не совість його замучить. Якось йшов собі, нікуди не спішив, та коли побачив, як неподалік Мар’янка виходить з-за рогу будинку, то він аж прискорився, аби раптом з нею не довелося перестрітися. І біжить, і сам себе картає, що як був безхарактерним в дитинстві, таким і залишився. Навіть армія не зробила з нього справжнього чоловіка.

Життя почало налагоджуватися. Роберт влаштувався автомеханіком до місцевого шиномонтажу – не дарма ж він в армії пролежав під автомобілями всіх полковників та майорів. Та й освіта в нього була відповідна, то ж робив він те, що вмів, а головне – любив своє діло безтями. Годинами міг спину не розгинати над капотом авто.

Аж нарешті черга дійшла і до квартири. Давно пора було впорядкувати залишений мамою безлад, та якось руки не доходили. І поки можна було не звертати на нього увагу, Роберт не звертав. Та тепер нагромаджені купою непотребу спогади не відповідали його внутрішньому стану. Всередині нього аж сквозило від нестачі роздумів про минуле. Досі прожите життя його нічого не навчило, не дало йому ніякого досвіду, а на те, що він отримав – споглядаючи сімейну драму – покладатися, як на цінний матеріал життєвої мудрості не доводилося.

Роздумуючи над цим всім, Роберт мимоволі згадував моралізаторську промову вчительки – мами Мар’янки – про приналежність до чогось. На жаль, будь-які спроби виховати в ньому приналежність до якоїсь країни чи нації зазнавали краху кожного разу, коли рідна мова ставала на заваді розумінню мами, батьків, сім’ї в цілому. Та й в самій сім’ї він завжди почувався зайвим, а щоб належати до неї йому не вистачало банального незнання мови. Та ніби це був свідомий вибір батьків – відокремити сина від їхніх проблем, стосунків, життів.

Саме зараз Роберт чітко розумів, що цю приналежність йому самому доведеться шукати. А поки він сам по собі, вільний від будь-яких повчань, нав’язуваних поглядів – ще може колись він звільниться і від чужих стереотипів. Він зсередини був чистим, от і заходився прибирати у своєму домі. Викидав все без жалю, якщо досі залишені мамою речі йому не знадобилися, то навряд коли-небудь знадобляться. Зрозуміло, корисного вона мало що покинула на підлозі – уривки батькового життя. Серед його старих речей Роберт якось випадково наткнувся – вигріб з-за ліжка – журнали, що їх брат батька понавозив з Іспанії.